Перший рейс подалі від тебе

***
З любов'ю до всіх, хто ламав двері.
І до всіх, хто повертався — з валізою й ароматом, що збиває з ніг.
Ви — мої "Нові Крила".
Летіть. Разом. ❤️‍🩹✈️
***

Війна закінчилася давно. Руїни відбудували, а старі шрами на обличчях і душах навчились приховувати. Час рухався вперед, змінюючи всіх і все навколо.

Відлуння минулих битв живе у кожному заклятті, в кожному рішенні, у кожному несподіваному погляді.

Історія, здавалося б, завершилася перемогою. Та насправді вона лише змінила форму.
Інколи найстрашніші війни — ті, що спалахують не на полях бою, а між двома серцями, які мали б стояти поруч, а натомість опинилися по різні боки власної гордості й минулих образ.

Аврорат. Ранок.
Кам'яні стіни Міністерства гудять від кроків, наче старі барабани війни.

Герміона іде коридором — спина рівна, підбори цокають по мармуру, як постріли.
Всередині — буря. Знову він. Знову цей проєкт. Знову Мелфой.

Позаду — Драко. Кроки довші, швидші, ніби він женеться не за нею, а за власним гнівом.
Його паличка в кишені мантії гаряча, наче сама хоче вирватися.

— Ти серйозно хочеш проштовхнути цю маячню? — голос холодний, як крига на озері в січні, але під ним — лава.

Герміона різко розвертається. Очі блищать — бурштинові, небезпечні.

— Хочу. Бо це працює. На відміну від твоїх «геніальних» ідей, що крутяться виключно довкола твоєї ідеальної зачіски й прізвища, яке ти досі тягнеш, як медаль за мерзоту!

Драко стискає щелепи так, що чути хруст.

— Твій «геніальний» проєкт розвалиться ще до того, як Шеклболт поставить підпис. І ти втягнеш у це весь відділ, Ґрейнджер. Включно зі мною.

Аврори завмирають посеред кроку. Папки падають з рук. Хтось шепоче «Finite Incantatem», думаючи, що це дуель.

Гаррі й Рон стоять біля кавового автомата. Рон стискає склянку так, що пластик тріщить. Гаррі лише хмуриться: "Знову. Знову ці двоє. Коли це закінчиться?"

— Ти завжди такий, Мелфой, — її слова — отруйні стріли. — З першого курсу доводиш всьому світу, що ти кращий.

— Бо я і є кращий! — вибухає Драко. Голос лунає під склепінням, наче Blasting Curse.

Вона завмирає.
Він скорочує відстань одним кроком. Пальці стискають її зап'ясток — не боляче, але так, що магія між ними спалахує синіми іскрами.

— З тобою неможливо говорити, Ґрейнджер! Неможливо!

Повітря гуде. Палички в кишенях тремтять. З-під стелі сиплеться пил — ніби сам Гоґвортс згадує їхні дитячі дуелі.

— А з тобою можливо?! — крик Герміони рве тишу. — Ти тільки й робиш, що дивишся на всіх зверху вниз! Як тоді, на шостому курсі!

Вона б'є його кулаком у груди. Сильно. Драко хрипить, але не відпускає. Навпаки — хапає за плечі й струшує, ніби хоче витрусити з неї весь гнів.

— Ти доводиш мене до божевілля, чорт забирай!

— Ненавиджу тебе! — її голос ламається, але слова ріжуть, як Sectumsempra. — Ненавиджу все в тобі! Твою посмішку, твої очі, твої кляті руки!

Його зіниці стають майже чорними.

— Справді?

Він нахиляється — різко, як удар.

Перший поцілунок — не поцілунок, а війна. Губи б'ються об губи, зуби клацають, смак крові. Це виклик. Це помста. Це «заткнись, нарешті».

Герміона відштовхує його щосили.
Гучний ляпас лунає коридором — ніби Avada Kedavra без зеленого світла.

Драко торкається щоки, криво всміхається. Кров на губі.

— Гаряча, як завжди, Ґрейнджер.

Другий поцілунок — ще грубіший. Вона б'є його кулаками в груди, нігтями дряпає шию, але він тримає, як Obscurial тримає магію. Його язик проривається всередину — не просить, бере.

Третій...

Третій — зовсім інший.

Він уповільнює. Губи ледь торкаються, дихання змішується, пальці вже не стискають, а гладять.

І вона — чорт забирай — відповідає.

Її долоні судомно стискають тканину його мантії, ніби це єдине, що тримає її на землі.
Магія між ними спалахує золотом — не іскри, а ціле сонце.

Хтось у коридорі ахає. Рон кидає склянку — кава розливається по підлозі, як кров.

Герміона відчуває, як тане.

Ні. Ні, тільки не це. Не з ним.

І саме в цю секунду...

— Досить! — гримить голос Рона, наче Expelliarmus у тиші.

Він рве Герміону з обіймів Мелфоя одним різким ривком — так сильно, що вона ледь не падає.

І одразу б'є. Кулак влітає в щелепу Драко з хрустом, ніби ламання кістки. Мелфой хитається, кров бризкає на мармур — яскраво-червона на білому, як грифіндорський шарф на слизеринській мантії.

Герміона кидається вперед, хапає Рона за руку:

— Ти що робиш, Роне?! Зупинись!

Рон повертається до неї — обличчя багряне, очі налиті кров'ю. Вени на шиї пульсують.

— Ти що... його ще й захищаєш?! — гарчить він. — Його?! Цього слизняка?! Цього феррета, що мало не вбив нас усіх?!

Його голос зривається на крик, лунає коридором, ніби Bombarda Maxima:

— Ти що...з ним.... Невже ви тра*аєтесь?! Ти стала... справжньою повією для Мелфоя?!

Слово падає, як Avada Kedavra.

Повна тиша.

Аврори завмирають — хтось впускає перо, хтось затуляє рота рукою. Гаррі робить крок уперед, але зупиняється: «Роне, ні... тільки не це».
Його власна паличка тремтить у кишені, але він не витягає. Не зараз.

А Герміона...

Вона стоїть, ніби Petrificus Totalus вдарив її в груди.

Очі широко розплющені, сльози блищать, але не котяться. Ще ні.

«Рон. Мій Рон. Той, хто ділив зі мною намет у лісі. Той, хто плакав після Фредової смерті. Він... це сказав мені?»

Слова відлунюють у голові, ріжуть глибше за будь-яке Cruciatus: "повія". "Для Мелфоя".
Це не просто образа. Це зрада. Від брата. Від сім'ї.

Кулак Мелфоя влітає у відповідь — швидко, точно, з силою, що накопичувалася роками.
Рон падає на підлогу важко, наче мішок з картоплею, що впав з візка в Гоґсміді. Кров тече з розбитої губи. Він хрипить, намагається підвестися, але Гаррі нарешті реагує — хапає друга за комір: