Місто, яке не спить

Розділ 1

Місто прокидалося повільно. Не різко, не шумно — а так, ніби хтось обережно піднімав завісу над сценою нового дня. Вологий асфальт ще зберігав сліди нічного дощу, вікна багатоповерхівок світилися жовтим теплом, а повітря пахло хлібом із найближчої пекарні та сирістю ранку.

Андрій Коваленко не любив ранків. Але поважав їх.

Ранок — це шанс. Новий початок. Можливість зробити те, чого не встиг учора.

Він зупинився перед входом до міської лікарні, вдихнув глибоко. Біла будівля виглядала втомленою, як і більшість людей, що працювали всередині. П’ятнадцять років у медицині навчили його головного: рятувати можна не завжди. Але бути поруч — завжди можливо.

— Знову без сну? — почулася знайома медсестра Марія, виходячи назустріч.

— Сон — це розкіш, — усміхнувся він.

— А життя — це не розкіш?

Він не відповів. Бо знав: іноді — так.

Андрій був кардіологом. Серця — його щоденна реальність. Він слухав їхні перебої, шукав причини болю, відновлював ритм. І що довше працював, то більше розумів: серце — не лише орган. Це історія. Страх. Втрата. Любов. Провина.

У приймальному відділенні вже чекали двоє пацієнтів. Старший чоловік із нападом стенокардії та молода жінка, яка тримала дитину на руках і плакала.

— Допоможіть, — прошепотіла вона.

І Андрій допомагав. Він не ставив зайвих запитань. Рухався чітко, зосереджено, як людина, що знає: кожна хвилина — це вага. Іноді йому здавалося, що він живе в проміжку між ударами серця. Між “ще є” і “вже нема”.

Олена Мельник прокидалася раніше за будильник. Її день починався не з кави, а з думок. Вона вчителька української літератури в старшій школі. І щоранку ставила собі одне й те саме запитання:

Чи зможу я сьогодні достукатися хоч до одного з них?

Школа стояла через два квартали від лікарні. Стара будівля з високими стелями, дерев’яними сходами та запахом крейди. Олена любила її. Навіть коли було важко.

— Сьогодні “Лісова пісня”, — сказала вона класу, коли пролунав дзвінок.

Учні дивилися байдуже.

— Ви думаєте, це про казку? — вона усміхнулася. — Ні. Це про вибір. Про те, що ми зраджуємо, коли боїмося бути собою.

Хтось позіхнув. Хтось усміхнувся. Але один хлопець на останній парті слухав.

Сергій.

Олена помічала його давно. Замкнутий, різкий, з постійною тінню в очах. Вона не знала деталей, але знала одне: цей хлопець носить біль.

— А якщо людина вже зрадила себе? — раптом запитав він.

У класі стало тихо.

— Тоді вона має шанс повернутися, — відповіла Олена спокійно. — Поки живе — завжди має.

Сергій опустив погляд. І Олена відчула: цей урок — не про літературу Їхня перша зустріч сталася випадково. Після уроків Олена поспішала до аптеки — у школі одному з учнів стало зле. Біля дверей лікарні вона врізалася в чоловіка в білому халаті.

— Перепрошую, — одночасно сказали вони.

Він підняв очі. Спокійні. Втомлені. Уважні.

— Ви з школи? — запитав він, помітивши папку з журналами.

— Так. А ви, мабуть, із лікарні, — усміхнулася вона.

— Вгадали.

Їхня розмова тривала всього кілька хвилин. Але щось у ній було несподівано теплим. Без пафосу, без гри.

— Ви вірите, що людей можна змінити? — раптом запитала вона.

Він подумав.

— Я вірю, що їм можна дати шанс.

— А якщо вони його не використають?

— Тоді це вже їхній вибір. Але ми не маємо права не дати його.

Вона запам’ятала ці слова.

І коли пішла, відчула дивне хвилювання — ніби місто раптом стало меншим.

Того ж вечора Андрій довго не міг заснути.

Він думав про вчительку з серйозними очима. Про те, як вона слухала — по-справжньому. Про її запитання, яке зачепило щось глибоке.

Йому було тридцять дев’ять. За плечима — розлучення, десятки врятованих життів і кілька тих, які не вдалося врятувати. Він давно навчився не дозволяти собі зайвих почуттів.

Але цього разу щось змінилося.

Не гучно. Не драматично.