Розділ 6

Ми як два магніти з однаковими полюсами, але все одно тягнемося один до одного.

Пройшли два тижні . Я знову тут з тобою. Кажуть, що чужа душа   - то темний ліс, для всіх, але не для тебе. Моя душа. Ти знайшов її у цьому великому темноту лабіринті, усі давно здалися, давно вже загубилися. Правду кажучи,  я також.   Усі, лише не ти. Ти віднайшов мене у моїх темних закоулках лісу.

Картини. Ти показав мені їх. Вони такі прекрасні, як  і ти. Ти художник,ти бачиш світ не так, як інші. Ти, напевно,єдина жива людина у цій лікарні. 

Усім відомо, що посмішка прикрашає людину. Коли посміхається людина, яка займає у твоєму серці місце, то не можливо залишитися байдужим. Я нарешті відчуваю, не тільки сум. Зміни, вони нарешті настали.

Я зрозуміла свою помилку. Люди. Ми всі такі серйозні. Усі помилки робляться саме із цим виразом обличчя. Потрібно всього лиш посміхнутися, відкинути усі проблеми. Жити зараз. Так, як робиш ти.

Тиша. Навіть у ній мені уже не сумно. Ти малюєш, це так прекрасно. 

Твої картини. Їх так багато. Вони такі живі. Вони є відблиском душі твоєї. Такі барвисті і живі. На них тепер є лиш одне.

- Чому лиш осінь? -   Чому ти їх ховаєш від усіх? Хоч ні. Не від усіх. Ти показав мені їх. Мені ще так ніхто не довіряв.

- Вона нагадує тебе.  Така ж яскрава, але чомусь також сумна. - Ти.  Ти перша, хто побачив їх. Я бачу зміни. Зміни у тобі. Невже це я зробив. 

Мій стан. Лікарі сказали, що мені стає краще. Я хочу вийти. Я тут так давно у заперті. Скоро. Мені сказали, що скоро зможу. Я хочу побачити зорі,  але не сам. З тобою.

Я чую звуки. Шум. Чому тут так шумно?