Розділ перший. Чужа порожнеча

У Вейріні завжди пахло дощем, навіть тоді, коли небо залишалося безхмарним.

Можливо, причиною була річка, що повільно огинала стару частину міста, несучи свої темні води під арками кам’яних мостів, можливо — вічно вологі стіни будинків, які пам’ятали більше поколінь, ніж будь-який архів, а можливо, самі мешканці столиці так звикли до холодного подиху північного вітру, що почали відчувати наближення дощу задовго до того, як перша крапля торкалася бруківки. Тут навіть сонячне світло мало особливий відтінок: воно не стільки зігрівало, скільки торкалося речей обережно, наче боялося розбудити щось, що століттями спало під каменем.

Того ранку дощу не було, однак місто все одно прокидалося під його запахом.

Вузькі вулиці, затиснуті між високими будинками з темного каменю, поволі наповнювалися людьми; над дверима крамниць розгойдувалися вивіски, запряжені кіньми вози скрипіли на поворотах, а торговці, які ще до світанку розклали свій товар на дерев’яних прилавках, уже сперечалися з покупцями так голосно, ніби від цього залежало не лише їхнє денне заробітчанство, а й саме існування міста. На дахах блищала тонка плівка вологи, у жолобах збиралися листки, принесені вітром із садів за міськими мурами, а над усім цим височіли шпилі Корони Попелу - холодні, гострі, майже чорні на тлі блідого ранкового неба.

Ліора Вейн не любила столицю вранці.

Не тому, що вона була надто гучною, хоча іноді їй здавалося, ніби у Вейріні кожна людина народжувалася з переконанням, що її голос неодмінно має бути почутий усім світом. Не тому, що вулиці були переповнені, а чужі плечі раз у раз зачіпали її плащ, змушуючи поступатися дорогою людям, які ніколи не перепрошували. І навіть не тому, що вранці місто особливо виразно демонструвало свою любов до правил: торгові ряди відчинялися в установлену годину, службовці поспішали до установ, на центральних площах змінювалася варта, а кожен другий перехожий, здавалося, знав, куди саме йому належить іти й чому він не має права затримуватися.

Ліора не любила ранки через їхню настирливу впевненість у тому, що все починається спочатку.

Ніби достатньо було розплющити очі, вмитися холодною водою, застебнути плащ і вийти на вулицю, щоб учорашній день перестав мати значення, а все незавершене, недомовлене й незрозуміле можна було залишити за спиною разом із нічною темрявою.

Вона давно знала, що це неправда.

Деякі речі не залишалися в минулому лише тому, що ти перестав про них думати. Деякі поверталися в найневдаліші моменти - у вигляді раптового холоду між лопатками, дивного відчуття знайомства з незнайомим місцем або необґрунтованого бажання озирнутися, коли за спиною не було нікого, хто міг би покликати тебе на ім’я.

А деякі, можливо, взагалі нікуди не зникали.

Вони просто чекали, доки ти нарешті помітиш їхню відсутність.

Ліора різко повернула за ріг, ледь не зіткнувшись із хлопчаком, який тягнув за собою візок із кошиками яблук, і встигла схопити його за лікоть раніше, ніж одне з коліс наїхало йому на ногу.

— Дивись, куди їдеш, — сказала вона, відпускаючи його руку. — Якщо збираєшся збити когось із ніг, принаймні обирай людину, яка має достатньо грошей, щоб оплатити собі лікування.

Хлопець витріщився на неї, не вирішивши, чи його щойно насварили, чи врятували від неприємностей, а тоді пробурмотів щось нерозбірливе й потягнув візок далі, раз у раз озираючись на Ліору з таким виразом обличчя, ніби вона могла передумати й усе-таки вимагати з нього гроші.

Ліора всміхнулася сама до себе.

— Будь ласка, — кинула вона йому вслід. — Мені не важко.

Хлопець, здається, пришвидшив крок.

Вона поправила комір темного плаща й рушила далі, дозволивши натовпу знову поглинути її. Висока, пряма в поставі, з темним волоссям, зібраним на потилиці так недбало, що кілька пасом постійно вибивалися й лоскотали щоку, Ліора мала той рідкісний тип зовнішності, який змушував людей дивитися на неї двічі, а потім удавати, що першого разу вони просто випадково повернули голову. Її обличчя було виразним, із чіткою лінією підборіддя, темними бровами та очима, у яких зазвичай читалося більше впевненості, ніж терпіння; навіть коли вона мовчала, здавалося, ніби за мить обов’язково скаже щось таке, після чого співрозмовникові доведеться або розсміятися, або пошкодувати про власні слова.

Сьогодні вона була не в гуморі для чужих розмов.

Під плащем лежав тонкий шкіряний футляр із нотатками, які вона збиралася передати одному з міських дослідників Відлуння, а в кишені дзенькали дві срібні монети й маленький ключ, призначення якого вона щоразу згадувала лише тоді, коли вже не мала часу повертатися додому. Вона знала, куди прямує, знала, скільки часу знадобиться, щоб дістатися потрібної вулиці, і навіть знала, що на перехресті біля старої крамниці доведеться звернути ліворуч, якщо вона не хоче знову потрапити в затор із торгових возів.

Її день був розписаний достатньо чітко, щоб у ньому не залишилося місця для несподіванок.

Саме тому перше дивне відчуття вона майже проігнорувала.

Воно виникло так раптово, що Ліора спершу вирішила, ніби хтось зачепив її плечем. Вона зупинилася, озирнулася й побачила лише незнайомого чоловіка, який поспішав у протилежному напрямку, притискаючи до грудей згорток тканини, та двох жінок, що сперечалися біля кошика з грушами. Ніхто не дивився на неї. Ніхто не намагався привернути її увагу.