Глава 32

Перший день другого курсу. Діана повільно йшла довгим коридором, у якому ще ніби не встигла розтанути безтурботність літа. Біля аудиторії вже юрмилися студенти — сміялися, навперебій розповідали, хто де провів канікули, ділилися враженнями й планами. Голоси зливалися в один легкий, теплий гамір. Здавалося, навіть повітря тут було просякнуте сонцем, свободою і спогадами про довгі дні, коли нікуди не треба було поспішати.

— Привіт! — Вітя виринув із юрби. — Як, готова до навчання? — він посміхався. Загар на обличчі гарно відтіняв його сірі очі, русяве волосся трохи вигоріло на сонці й віддавало золотистим відтінком, плечі ніби стали ще ширшими.

— Та ні, вчитися зовсім немає бажання! — вона розсміялася, а про себе відмітила, що він погарнішав, помужнів.

— Як провела літо?

— У бабусі в селі, загоряла на городі, — вона пирхнула від сміху. — А ти?

— Із цікавого — відпочинок на морі. А так, хотів швидше повернутися до інституту: вдома нудно, — він знизав плечима.

— О! Скучив за навчанням? — вона скривила усмішку.

— Частково... — він зробив паузу, дивлячись їй просто в очі... — Але більше скучив за тобою, — сказав він напівжартівливим тоном.

— Мені теж тебе не вистачало, — і це була правда. Їй не вистачало його спокою, урівноваженості, поруч із ним вона почувалася, як за щитом — великим, міцним.

— Привіт, Діано!

Голос Діми раптово розвіяв чарівність цієї миті. Серце боляче стиснулося — раптово, майже зрадницьки. Те тепле, світле відчуття, що лише мить тому народилося в ній поруч із Вітею, розтануло, мов ранковий туман під першими променями сонця.

А разом із ним повернувся біль — знайомий, глухий, той, що вона вже давно навчилася ховати якомога глибше, не дозволяючи йому вириватися назовні.

— Що там шепочетеся? — усміхнувся Діма своєю чарівною, безтурботною усмішкою.

Діана підняла на нього погляд. Таке рідне, до болю знайоме обличчя. Вона змусила себе усміхнутися — легко, невимушено, ніби всередині нічого не змінилося.

— Привіт! А в тебе як пройшло літо?

— О, де я тільки не був... — він розвів руками. — Довго розповідати. За обідом усе розкажу. Стільки всього сталося, стільки пригод!

Було видно, що йому справді кортіло все розповісти просто зараз, але часу майже не залишалося.

— Та скоро лекція почнеться, — додав він, поглянувши в бік аудиторії.

Він говорив жваво, легко, з тією безтурботністю, ніби життя й справді було однією великою пригодою, у якій завжди знайдеться місце чомусь новому.

— Єдине скажу — їхати сюди зовсім не хотів, — додав він, скривившись. — Як згадаю, скільки всього треба вчити... Голова обертом іде. Ніяких тобі розваг — тільки навчання.

— Може, тобі варто перевестися в інший інститут, де тобі буде цікавіше? — спитала Діана.

Вона озвучила те, про що сама думала останнім часом. Можливо, це було б найкраще рішення. Щоб більше не бачити його щодня. Не ловити випадкові погляди. Не здригатися від кожного слова й не повертатися подумки туди, звідки вона так довго намагалася вибратися. Просто поставити крапку. І нарешті перестати мучити себе його присутністю.

— Ні, — він захитав головою. — Це моя мрія! Та й батьки... Вони мене без грошей залишать, а потім ще й в асфальт закатають!

Він театрально розвів руками.

— В асфальт не закатають, не вигадуй, — розсміявся Вітя. — А от про гроші й дискотеки точно доведеться забути.

Він легко поплескав друга по спині, і вони обидва засміялися — просто, безтурботно.

— Пішли, займемо місця, — сказала Діана. — Викладач уже йде.

Вона кивнула в кінець коридору. Вони рушили до аудиторії разом із потоком студентів.

А в голові Діани раптом, мов блискавка, промайнула думка. Якщо перевестися — батьки не зрозуміють. А якщо взяти академічну відпустку?.. Переконати їх, що вона зможе допомагати, коли народиться дитина. Треба щось робити. Вона більше так не могла. Не могла бачити його щодня. Не могла знову й знову збирати себе по шматочках після кожного випадкового погляду, кожної усмішки, адресованої не їй. Надії більше не було. Жодної. І якщо так — настав час поставити крапку. Не тимчасову, не «можливо, колись»... а остаточну.

Викреслити його зі свого життя. Залишити все це позаду й нарешті навчитися жити так, ніби його ніколи в ньому й не було...