Глава 31

Хоч уже була сьома вечора, сонце й не думало здаватися. Воно вперто трималося над обрієм, розливаючи густе, тепле світло по городах, садах і стареньких хатах. Діана стояла на бабусиному городі, стискаючи в руках сапку. Земля була пухкою, теплою, пахла свіжістю й літом. Вона на мить випросталася, обережно провела долонею по попереку — спина глухо нила, нагадуючи про себе, але відступати Діана не збиралася. Сьогодні вона поставила собі чітку мету — просапати двадцять рядків картоплі. І мала намір довести справу до кінця. Ці канікули вона вирішила провести тут, у селі. Серед зелених грядок, запаху свіжої землі, холодних бризок води зі шланга, що розліталися по долонях, і нескінченної роботи, яка чекала на неї від самого ранку.

Дні минали один за одним, наповнені сонцем, пилом і втомою. До вечора вона ледве відчувала руки, тіло ставало важким, а втома накопичувалася так, що в голові майже не залишалося місця для думок. Навіть для думок про Діму. І, мабуть, саме цього вона й хотіла — втомитися настільки, щоб хоча б ненадовго перестати думати про нього.

Іноді, коли вона провалювалася в тривожний, неспокійний сон, їй здавалося, що бачить ті самі очі глазастого. Вони уважно стежили за нею з темряви, мовчазні й незбагненні. Та дивно — Діана їх не боялася. Навпаки. У тих очах було щось таке, чого вона не могла пояснити. Вони ніби випромінювали безмежний, майже вселенський спокій. Той спокій огортав її, стишував тривогу, заколисував думки, що не давали заснути. І щоразу, коли цей погляд з'являвся уві сні, Діана поступово розслаблялася. А потім провалювалася в сон — глибокий, тихий, без снів і без тривог.

— Діано! — голос бабусі розірвав вечірню тишу. — Батьки приїхали!

— Зараз іду! — гукнула у відповідь.

Діана відірвалася від думок і кинула погляд на незакінчену ділянку. Завтра. Сьогодні важливіше — батьки. Вони приїжджали рідко й ненадовго. У місті на них чекала робота, справи, звичний поспіх... Тож город почекає. Вона відклала сапку й поспішила до будинку, відчуваючи, як усередині стає тепло...

Під старою вишнею  стояв накритий стіл. Бабуся, як завжди, винесла вечерю надвір — попри комарів, попри вечірню вогкість. «Літо швидко минає, — казала вона. — Його треба їсти ложками». Діана сіла за стіл і відразу ляснула себе по нозі — комар уже встиг знайти свою жертву.

— У мене є новина, — сказав батько, і в його голосі звучало щось незвичне — напруга, змішана з радістю. — Я відкриваю лінію з виробництва сиру. Друзі допомогли... Як думаєш, доцю, вийде?

Він глянув на Діану, чекаючи підтвердження, якого йому так не вистачало. Він позичив велику суму грошей, щоб відкрити власну справу, тому сильно переживав і потребував підтримки сім'ї.

— Так, тату, у тебе все вийде, не сумнівайся, — вона посміхнулася, а сама подумала, що треба негайно перевірити ауру батька — як там беліна.

— То це треба обмити, — пожвавішала бабуся. — У мене є наливочка!

Вона попрямувала до хати. Поки батьки щось обговорювали між собою, Діана обережно й непомітно розсунула простір — і заглянула. Аура батька світилася. Беліна розквітла на ній, мов рожева квітка — рівна, сильна, впевнена. «Все буде добре», — подумала Діана й з полегшенням зітхнула. Але наступної миті її погляд ковзнув убік — до матері. Вона завмерла від несподіванки. Таке вона вже бачила й знала, що це. Енергія, схожа на комету, срібно сяючи, неспішно оберталася навколо матері. Це душа дитини — мама вагітна.

Діана посміхнулася. Вона була рада цій новині. Завжди хотіла братика чи сестричку. Але батьки казали, що не на часі: то вона була маленька, то хворіла друга бабуся — батьки забрали її до себе й доглядали до самої смерті, то не вистачало грошей... Тож Діана й перестала чекати на це диво. А дарма... Вона закрила простір саме в той момент, коли бабуся поставила наливку на стіл.

— Наливай, синку, — вона підсунула чотири склянки. — Діана вже доросла, їй теж трохи налий, — сказала вона й погладила внучку по плечу.

— Мені не треба, — сказала мама, опустивши очі.

— Ти що, захворіла? — одразу стурбувалася бабуся.

Мама знітилася й провела пальцями по тканині сукні.

— У нас буде поповнення, — випередив її батько, і в його усмішці було стільки щастя, що навіть повітря стало теплішим.

— Ой, та це ж радість яка! — сплеснула руками бабуся. Але за мить замислилася. — Тобі ж тридцять вісім... Це ж ризик...

— Мам, я працюю в лікарні, завжди можу звернутися за допомогою. Я пройшла обстеження, мій лікар сказав, що здоров'я в мене добре, можна народжувати.

— Мамо... тату... вітаю вас, — Діана сяяла.

Вона вже знала. Але це не псувало моменту — навпаки, робило його ще дорожчим.

— А якщо буде дівчинка... — вона трохи нахилилася вперед, — назвете Софійкою?

— Ми ще навіть не думали про імена, — усміхнулася мама. — А якщо хлопчик? — підморгнув батько.

— Тоді як хочете, — знизала плечима Діана, накладаючи собі вареників. — Тут я без ідей.

— Та ще рано про це, — махнула рукою бабуся. — Давайте краще вип'ємо!

Вона підняла склянку, і в її очах блиснули сльози — тихі, радісні.

— За дві чудові новини.

І вечір — теплий, затишний, наповнений тихими голосами, сміхом і солодким запахом вишні — ніби й сам радів разом із ними. Наче теж підняв свій невидимий келих за цю маленьку, але таку важливу сімейну радість.