Відчинивши двері кімнати в гуртожитку, Діана тихо зайшла всередину й, не роздягаючись, опустилася на ліжко. Втома важким тягарем лягла на плечі, але ще більше тиснули думки. Перед очима знову й знову поставала сьогоднішня реакція Діми — холодна, байдужа, майже відсторонена. Від одного спогаду в Діани все стискалося всередині, а в грудях осідав гіркий клубок образи й розчарування. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому?..
І тепер Діана вже не була певна, чи правильно зробила, коли вступила сюди.
Медицина ніколи по-справжньому її не захоплювала. Сьогодні був лише перший, ознайомлювальний день, але навіть цього вистачило, щоб зрозуміти: навчання буде нелегким. Надто виснажливим.
«Навіщо мені це?..» — подумала вона, бездумно вдивляючись у стелю. Якщо Діма навіть не помічає її… Якщо так легко усміхається іншим дівчатам, ніби вона для нього нічим не відрізняється від решти. Спогад про випускний знову обпік. Ще зовсім недавно той вечір здавався їй чимось особливим. А тепер усе більше скидалося на гру. Просто гру, у яку вона повірила трохи сильніше, ніж варто було. Від цих думок на серці ставало ще тяжче. Усередині ворушилося гірке відчуття приниження й розпачу. Може, справді все покинути? Повернутися додому, у своє тихе містечко. Але перед очима одразу постали батьки. Їхня радість, коли вона вступила. Телефонні дзвінки родичам, гордість у голосі мами... Діана заплющила очі й тихо видихнула. Ні, вона не має права їх підвести. І десь глибоко, майже непомітно, зажевріла маленька, вперта надія: можливо... з часом... Діма все ж змінить своє ставлення до неї.
Раптово двері голосно грюкнули, і тиша розсипалася. До кімнати влетіла сусідка — жива, усміхнена, ніби принесла з собою шматочок сонця. Побачивши Діану, вона на мить зупинилась:
— Що, втомилася? — співчутливо спитала. — На першому курсі завжди важко. Я вже на четвертому — як згадаю, як сиділа над конспектами до півночі щодня, аж мороз по шкірі, — засміялась Алла.
Діана ледь усміхнулася:
— Та ні... не дуже. Просто дім згадала.
— Ой, скоро не буде навіть часу сумувати, — легковажно махнула рукою Алла. — Будеш вчитися або спати, — підморгнула вона. — До речі, ти їла сьогодні?
І тільки тепер Діана відчула, як порожньо в шлунку. За хвилюваннями, образами й важкими думками вона зовсім забула про їжу.
— Ні… — тихо протягнула вона, ніби сама не могла повірити, що за весь день майже нічого не їла.
— Так не годиться, — одразу заперечила Алла, помітивши її стан. — Залишаємо всі хвилювання до завтра, бо на голодний шлунок ще нікому не вдалося вирішити жодної проблеми. А зараз швиденько щось приготуємо.
Алла вже заметушилася по кімнаті, відкриваючи шафки й заглядаючи в пакети з продуктами.
— У мене є картопля, морква… Щось та й вигадаємо.
Діана трохи ожила й сіла на ліжку.
— У мене є гречка й цибуля. Можемо суп зварити.
— О, от і чудово! — усміхнулася Алла. — Суп так суп. А там, дивись, і настрій трохи повернеться.
Вони разом вийшли в коридор і попрямували до кухні. Алла говорила майже без упину — про предмети, викладачів, смішні випадки зі старших курсів. Вона перескакувала з однієї історії на іншу, жваво жестикулювала, а в її голосі було стільки тепла й щирості, що Діана мимоволі почала вслухатися. Поступово слова Алли ніби розсували важкі думки, які весь вечір тиснули на неї, залишаючи після себе трохи більше спокою.
На обличчі Діани з'явилась легка усмішка. І вперше за цей день відчула: можливо, тут буде не лише важко… Можливо, серед чужих стін, незнайомих людей і непростих днів вона все-таки знайде щось своє.
#2119 в Фентезі
#550 в Міське фентезі
#5573 в Любовні романи
#1351 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026