Там, де мене не чекають

Глава 21

Останній дзвоник відлунав, іспити пролетіли так швидко, ніби хтось перегорнув кілька сторінок життя. Школа готувалася до випускного вечора: у коридорах пахло свіжою фарбою, дівчата перешіптувалися про сукні та зачіски, хлопці жартували, роблячи вигляд, що їм байдуже до прощання зі школою.

Діана теж готувалася. З одного боку, їй було радісно — нарешті вона піде з цієї школи, а з іншого… з іншого боку, вона розуміла: після випускного все зміниться. І, можливо, вона більше ніколи не побачить Діму. Від цієї думки на душі ставало сумно й боляче…

До того ж батьки щодня питали одне й те саме — куди вона вирішила вступати. Оцінки в Діани були добрі, тож дорога до інституту була відкрита.

Батько наполягав, щоб вона йшла на економіста — це вважалося престижним, казав він. Мати м’яко радила інше — стати вчителькою або вихователькою: робота спокійна, корисна, завжди потрібна. Про медицину навіть не говорили. Усі знали, що з дитинства Діана боялася крові. Щоправда, тепер вона реагувала на неї трохи спокійніше, але все одно відчувала слабкість, коли бачила червоні краплі.

А сама Діана взагалі не знала, ким хоче бути. Світ дорослого життя здавався їй далеким і чужим. Часом їй хотілося зовсім іншого — зникнути у паралельному світі, де були пригоди, небезпека й полювання. Там усе було зрозумілим і захопливим, там серце билося швидше й з’являлося відчуття справжнього життя.

Тому вирішила: про вступ вона подумає потім. Після випускного. Коли вщухне цей рій думок у голові й стане зрозуміло, куди насправді веде її дорога.

 

— Діано, доню, ходімо, батько вже завів машину, — мати, святково вбрана, стояла в коридорі, трохи схвильована, поправляючи зачіску перед дзеркалом.

— Мам, у нас ще є час до початку урочистої частини, — озвався з кімнати голос дівчини, легкий, але з ноткою внутрішнього тремтіння.

— Ми хочемо сісти ближче до сцени… Ззаду нічого не видно, — наполягала мати.

— Уже йду.

Двері відчинилися, тихо рипнувши, і Діана вийшла. Мати на мить завмерла, ніби побачила її вперше.

— Яка ж ти в мене красуня…

Діана стояла посеред кімнати, мов ніжний відблиск весни. Атласно-персикова сукня м’яко переливалася у світлі лампи. Ще зовсім недавно ця рідкісна, майже недоступна тканина була лише шматком матерії, який батько зумів дістати «по блату». Скільки він за неї віддав — так і не сказав, лише махнув рукою:

— Для улюбленої доньки нічого не шкода.

Легкі рукави-ліхтарики ледь спадали з плечей, підкреслюючи їхню тендітність. Пишна спідниця хвилею спадала трохи нижче колін, але не могла сховати струнких ніг. На талії — акуратний бант, мов останній штрих до картини. Волосся спадало м’якими локонами, ніби саме натякало, як треба лежати в такий день. На шиї — тонкий ланцюжок із великою перлиною, позиченою в маминої подруги, — маленька розкіш, яка робила образ майже казковим.

— Ви скоро? — у двері зазирнув батько, нетерпляче, але з усмішкою.— Ви скоро? — у двері зазирнув батько, нетерпляче, але з усмішкою.

— Уже йдемо.

Біля школи вже було гамірно. Голоси, сміх, святковий шум — усе змішалося в передчутті прощання. Батьки поспішили до актової зали, щоб зайняти місця ближче до сцени, а Діана, затримуючи подих, пішла до класу.

Раптом — голос. Діма.

Він говорив десь за поворотом коридору — голосно, живо, як завжди. Вона не бачила його, але серце вже пізнало. Діана завмерла. Ні, не зараз. Він не мав побачити її ось так — просто, випадково. Вона хотіла, щоб це сталося інакше. Щоб він побачив її — і не зміг відвести погляду…

Тож вона тихо озирнулася. Порожньо. І, ніби це було найзвичніше у світі, розсунула простір і ковзнула в інший бік реальності. Уже йдучи паралельним світом, вона спокійно роздивлялася компанію, знаючи, що її не бачать. І ось — він. Діма. У бежевому строгому костюмі, з краваткою, трохи незвично серйозний, але від того ще привабливіший. Волосся акуратно вкладене в короткий «їжачок».

Він сміявся. Вона не могла відвести від нього погляду. 

Але краєм ока вона помітила, що щось не так. Повернула голову й побачила Вітю. Його ауру. Вона була світло-блакитна, але в одному місці, майже поруч із сойрою (вона в нього була досить великою й гарною, Діана вже бачила її раніше), з’явилася чорна тріщина. І туди просунула свої сині промені райна — вони проникли крізь усю оболонку, і аура Віті нагадувала потріскане яйце: тріщини світилися синім, час від часу переблискуючи жовтим, наче блискавки. Сама ж вогняно-червона райна висіла над ним, мов «мила» хмаринка.

— От зараза! Добре, що я недавно була на полюванні й назбирала нейриків. Зможу підсадити, але спочатку приб’ю цю мерзоту! — зі злістю мовила дівчина.

Вона знала, що Віктор до неї небайдужий. Відчувала це в його поглядах, у невисловлених словах, у кожній його спробі бути ближче. Він нічого не казав прямо, але Діана все розуміла — між рядками, між паузами, у тих моментах, коли його погляд затримувався на ній трохи довше, ніж треба. Але вона не знала, що до нього присмокталася райна. Вона повинна була сьогодні її знищити — хто знає, чи вони ще зустрінуться. Діана не хотіла, щоб він мучився через нерозділене кохання, щоб ця істота висмоктала з нього всі сили… Вона вже підняла руку для удару, як раптом почула: — Почекай! Постав блок. Пам’ятаєш, я тобі говорила: райна дуже токсична, тобі буде погано. А попереду випускний, — попередила Молі.

— Але ж я тоді не зможу майже тиждень відвідувати цей світ!

— Нічого страшного… — не встигла Молі договорити речення, як Діана підняла руку й поцілила в істоту. Та розсипалася синіми вогниками, промені згасли. Діана одним рухом зняла зі своєї оболонки нейрика, другим — вставила його в дірку в аурі Віті.

Тієї ж секунди вся енергія істоти проникла в тіло дівчини, залишаючи ледь помітні опіки на шкірі. Діана захиталася — у неї потемніло в очах, у голові пульсував страшенний біль. Її знудило. Вона опустилася додолу.

Молі похитала головою, потім мовчки обійняла її чотирма руками й полетіла. Вони приземлилися вдома. Діана ледве трималася на ногах, усе ще бліда й виснажена. Молі швидко дала їй таблетку, піднесла воду, а потім повела до ванної. Допомогла вмитися, почистити зуби, привела до ладу розмазані губи й знову підфарбувала їх помадою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше