Глава 20

Наближалися іспити. Діана майже не хвилювалася — вона була впевнена, що складе їх добре. Вони з Віктором підтягнули не тільки геометрію, а й інші предмети. Якось він навіть сказав, що якби вона раніше почала так серйозно займатися, то цілком могла б претендувати на медаль. Діана тільки усміхнулася у відповідь. Не могла ж вона розповісти йому про сойру, яка за цей час помітно підросла і вже сама виділяла енергію, що допомагала дівчині запам’ятовувати все з першого разу й легко розуміти найскладніші формули. Після того як батько почав добре заробляти, у Діани з’явилися кишенькові гроші, і тепер вона ходила обідати до шкільного буфету. Там на неї зазвичай чекав Віктор, і вони разом із його компанією сідали за стіл. Хоч Діму вона тепер бачила часто, розмовляли вони рідко. Хіба що іноді перекидалися кількома словами — короткими, буденними. Маша ж, мов тінь, невідступно трималася поруч із ним. За столом завжди сідала так, щоб опинитися між ними. Якщо Діана й Діма випадково перетиналися в коридорі й зупинялися перекинутися кількома словами, Маша неодмінно опинялася поруч — ставала ближче до Діми, наче невидима стіна, щоразу відгороджуючи їх одне від одного. Та Діана не переймалася цим. Їй уже було достатньо того, що вона просто бачила його. Про те, що вони колись можуть бути разом, вона майже не думала. Десь глибоко всередині іноді з’являлася маленька мрія, але вона чесно визнавала перед собою — це лише мрія...

Через навчання у неї майже не було вільного часу, щоб виходити в паралельний світ. Енергія повільно танула — вона витрачала її на швидкі переходи до школи й назад. Тому сьогодні Діана вирішила поповнити свої запаси.

Швидко перейшовши у паралельний світ, вона повільно рушила вулицею, уважно вдивляючись в аури перехожих. Можливо, десь причаїлися істоти, якими можна поживитися. Вона зайшла до магазину — і одразу зрозуміла, що не помилилася. Біля прилавка стояла довга черга, а навколо людей уже крутилася ціла зграя істот. Деякі сиділи на аурах. Тут працювати було навіть легше, ніж на вулиці.

Першим вона помітила Бонкурача, який міцно присмоктався до повної жінки. Та стояла в черзі, сердито стиснувши губи, і вся її аура палала пурпуровим — майже таким самим відтінком, як і сам паразит. Діана коротко змахнула рукою. Бонкурач розірвався спалахом іскор, і хвиля енергії крижаним холодом влилася в її тіло. Жіночка ж раптом помітно заспокоїлася, її обличчя посвітлішало — злість і роздратування зникли, наче їх і не було.

Далі пішло швидше. Три байраки, два кірки. На продавчиню стрибали лумколи — вона й їх швидко перелущила.

— Подивись угору, — підказала Молі.

Під самою стелею примостився гочі. Від нього тягнулися майже невидимі жовті промені до двох людей у черзі, і він жадібно смоктав із них енергію. Діана підняла обидві руки й націлилася. Постріл. Гочі лопнув, розсипаючись дрібними іскрами енергії, які миттю потягнулися до неї.

— А що це за яскраво-зелені істоти? — здивовано спитала вона, показуючи на кількох дивних створінь.

Вони були маленькі, з двома головами. На кожній голові хиталося по три тонкі антенки, а на їхніх кінчиках блимали крихітні оранжеві оченята. З невеликого тулуба стирчали десятки тоненьких щупалець, які присосками трималися за людські аури.

— Це ямкіні, — відповіла Молі. — Вони живляться енергією скрути й жадібності. Дають мало енергії, але вона дуже цінна — з неї можна ставити блоки.

— Які блоки?

Молі махнула однією рукою.

— Наприклад, якщо ти захочеш знищити райну. Пам’ятаєш? Це істота, що живиться нерозділеним коханням. Її енергія токсична. Якщо вдихнеш її в себе — стане дуже погано. А є створіння, від енергії яких можна навіть померти. Тому однією рукою ти стріляєш, а другою ставиш блок — захисне коло навколо своєї аури. Тоді енергія не впитується, а відіб’ється і розсіюється.

Вона на мить замовкла.

— Але є одна проблема. Частина цієї енергії осідає на аурі, і її «запах» може триматися до тижня. Якщо таке станеться, треба одразу покинути цей світ і не з’являтися тут кілька днів.

— Чому?

— Бо цей запах чують слуги глазастих. Вони можуть прилетіти за п’ять або двадцять хвилин — залежно від того, де знаходяться. Вони збирають таку енергію. А якщо помітять тебе...

Молі трохи нахилилася ближче.

— Поставлять мітку. І тоді глазасті знайдуть тебе. І тут, і у твоєму світі. А вони живляться життям людей.

— А хто такі глазасті? — спитала Діана.

— Це найсильніші й найрозумніші істоти в цьому світі. Вони легко долають межу між світами й полюють на людську енергію — для них це їжа. І, на жаль, якби вони полювали на людей лише заради прожитку, це ще можна було б зрозуміти. Але іноді вони роблять це просто заради задоволення, заради самого азарту полювання. А люди перед ними безсилі.

— То якщо вони зустрінуть мене тут, то вб’ють?

— Так. Бо ти для них — справжній ласий шматочок. Твоя енергія рідкісна. У світі людей їм було б важко розпізнати її цінність, а ось тут ти для них — мов ласощі на блюдечку з блакитною облямівкою. Треба лише простягнути руку — і з’їсти, — Молі так різко плеснула в долоні, що Діана аж підскочила.

— А які вони зовні?

 — Пізніше розповім. А зараз не будемо гаяти часу — краще займімося полюванням. Скоро твої батьки прийдуть додому й почнуть хвилюватися. Навіщо тобі зайві запитання: де була так довго, що робила? — відповіла Молі.

— Твоя правда, — дівчина кивнула головою на знак згоди.

— Усіх ямкінів ми все одно не встигнемо перебити, — продовжила Молі, — вони дуже швидко відчувають небезпеку.

Діана кивнула й узялася до роботи.

Постріл. Один ямкін лопнув, і слабка хвиля енергії ледь відчутно ковзнула в її тіло. Вона вже націлилася на другого, коли помітила, як його тонкі антенки нервово затремтіли. Він щось відчув. Пізно. Другий ямкін теж спалахнув і зник у повітрі. Третій уже відірвався від аури й спробував утекти, але Діана встигла — короткий постріл, і він також розчинився в повітрі. Решта ямкінів, відчувши небезпеку, миттю від’єдналися від аур, злетіли під стелю й заметалися там у паніці, шукаючи порятунку.