Глава 9

Кожного понеділка о восьмій ранку шкільний коридор перетворювався на цілий вулик — починалася лінійка. Учні виходили зі своїх класів, ставали групами вздовж стін з обох боків. На початку коридору зазвичай стояли завуч школи та вчитель, який відповідав за виховну роботу. Часом на лінійці була присутня директорка або приходили гості. Завуч, як правило, розповідала про підсумки минулого тижня й плани на новий. Інколи слово брав директор, подеколи — вчителі чи учні. Когось хвалили, когось сварили. Для більшості це була просто формальність.

Для більшості — але не для Діани. Вона не любила лінійок. Ще до початку лінійки коридор гудів: сміх, жарти, плітки, штовханина. У цьому шумному вирі вона завжди почувалася зайвою. Стояла осторонь, ніби прозора, і чекала лише одного — поки це все скінчиться.

Сьогодні було так само. Вона мовчки спостерігала за однокласниками, коли Діма й Вітя підійшли до Маші та дівчат, що стояли поруч. Вони привіталися, перекинулися кількома словами. А тоді Віктор раптом відокремився від гурту й попрямував просто до неї. Діана здивовано звела очі. Невже до неї?

— Привіт, Діано, — сказав він, ледь усміхнувшись. Усмішка в нього була рідкісною, ніби випадковою.

— Привіт, — відповіла вона й одразу відчула на собі десятки поглядів. Коридор наче на мить притих.

— Діма казав, що ти підтягуєш хімію, — продовжив Віктор, ніби нічого не помічаючи навколо. — Якщо хочеш, я можу допомогти тобі позайматися.

Серце Діани на мить завмерло. Віктор був симпатичним — цього не можна було заперечити. Але вона ніколи не думала про нього серйозно. Та в його голосі звучала така щирість, така проста готовність бути поруч, що вона розгубилася.

— З хімією я трохи розібралася... — обережно сказала вона. — А от із геометрією в мене негаразди. Я знаю, що ти в ній добре тямиш. Допоможеш?

Вона усміхнулася — тепло, по-справжньому. І разом із цією усмішкою ніби передала частинку свого світла.

— Так, — відповів він швидше, ніж устиг подумати. — У середу після уроків зайду за тобою.

Йому стало дивно легко, ніби всередині розтанув лід.

— Добре, — кивнула Діана.

Коли Віктор повернувся до друзів, Діана випадково зустрілася поглядом із Машею. Та стояла з відкритим ротом — подив межував з обуренням. Вона не розуміла, що відбувається. І це їй не подобалося. Та вплинути на Віктора вона не мала як: якщо він щось вирішив, його не зупинити. Вона добре знала його за роки дружби. Але й лишити це просто так не мала наміру. «З цим треба щось робити», — майнула в її голові думка.

Лінійка почалася, але мало хто слухав слова завуча. Діма дивився перед собою і відчував, як із його обличчя сповзає звичайна усмішка. Він роздумував і дійшов висновку, що припустився великої помилки, розповівши Віті про розмову з Діаною. Тоді йому пригадалося Вітине запитання: «Тобі вона що, подобається?»

— Та ні, просто вона цікава, — відповів він.

Чи подобалася вона йому, він не знав. Він взагалі особливо не помічав її до того злощасного дня в бібліотеці. А зараз... зараз його вабило до неї. Але він не міг уявити себе разом із нею. Більше того, він вважав, що вона йому не підходить, що вона не дотягує до нього... Та й батьки її ніколи б не прийняли. Він це точно знав: його мати неодноразово казала, яку дівчину хоче бачити поруч із ним. Незважаючи на все це, йому все одно хотілося спіймати її погляд, відчути в ньому якщо не кохання, то хоча б ніжність, тепло. Але посмішку, на яку він так чекав, отримав Вітя. Це боляче різонуло його зсередини...

А Віктор був щасливий. Після зустрічі в бібліотеці він придивлявся до Діани, і з кожним днем вона подобалася йому дедалі більше. Але як до неї підійти, він не знав. До цього в нього не було досвіду спілкування з дівчатами — вони його ніколи не цікавили. Але Діана... Вона була іншою. І, здається, саме це його й захоплювало.