Діана обережно знімала книжки з поличок у бібліотеці, складаючи їх рівними стопками на столі. У приміщенні стояв запах пилюки й старого паперу…
Сьогодні до класу заходила Неля Олександрівна — питала, чи є охочі допомогти переставити стелажі. Охочою виявилася лише Діана.
— Діано, я зараз знайду ще двох хлопців, — сказала бібліотекарша, — а ти поки знімай книжки з поличок.
Ось вона стояла наодинці між високими стелажами, ковзаючи пальцями по корінцях книг. Швидко, але обережно вона брала книги й переставляла їх, встигаючи краєм ока глянути на назву. Підручники з предметів її не цікавили, а от художня література, яка стояла на лівому стелажі, манила до себе… Робота заспокоювала. Серед книг було простіше й спокійніше, ніж серед людей.
— Привіт.
Голос пролунав раптово, ніби камінчик, кинутий у спокійну воду. Діана завмерла. Вона знала цей голос.Так і є — Діма. Поруч із ним стояв Віктор, він лише кивнув на знак привітання. У Діани затремтіли коліна. Раніше їй не доводилося опинятися поруч із ним настільки близько.
— А ти що тут одна? — запитав він із легкою посмішкою.
— А ти бачиш ще когось? — її голос прозвучав байдуже, трохи різко. Ледь помітний сарказм ковзнув між словами.
Це була її броня. Коли було страшно або боляче, голос ставав холодним, а погляд — зневажливим. Ніхто не здогадається, що всередині все стискається в тугий вузол, а ноги тремтять.
— Ти якась невдоволена. Тебе змусили сюди прийти? — здивовано спитав він.
Він справді не розумів. Дівчата зазвичай ніяковіли поруч із ним, сміялися з кожного його слова, ловили його погляд або губилися, червоніли. Він звик, що ним захоплюються, його обожнюють. І ніколи не відповідають грубо. Він десь у глибині душі навіть образився на її тон, але вирішив, що вона просто не в гуморі — і точно не через нього.
— Мене змусили? — Діана навіть усміхнулася. — Це неможливо, — вона похитала головою. — Не народився ще такий, хто мене може змусити.
І це була правда. Якщо попросити — вона віддасть усе, що має. Але якщо тиснути — стане стіною. Навіть якщо ця впертість згодом поранить її саму.
— То тобі подобається порпатися в пилюці? — він кивнув на запилені книги. — Машуня казала, що ти дивна…
Ім’я різонуло.
— Не знаю, що гірше, — єхидно відповіла вона, — бути дивною чи не мати власної думки й повторювати слова своєї дівчини.Вона навмисно наголосила на слові «своєї».
— Вона не моя дівчина! — різко відрубав Діма.
— А відсутність власної думки тебе не бентежить?
Їхні погляди зустрілися. У її очах спалахнуло щось сталеве, крижане. Вся образа, яку вона відчувала до Машки та її «компанії», тепер мала напрям. І він був націлений на нього. На щастя, у дверях з’явилася бібліотекарка. Її голос розрізав напруження, як ніж:
— Хлопці, ви вже тут? Добре, перенесіть цей стелаж до вікна, а ті два поставте поряд.
Діана відступила до столу, звільняючи дорогу, сперлася долонями об його край і мовчки спостерігала.
Діма відчував її погляд спиною. Вперше в житті йому було незручно поруч із дівчиною. Руки слухалися гірше, ніж зазвичай, рухи ставали різкими, незграбними. Хотілося швидше втекти з цієї задушливої атмосфери.
Коли останній стелаж стояв на місці, він вийшов, не озираючись. За дверима глибоко вдихнув і подумав: «З нею щось не так».
Віктор ішов позаду повільніше. Він бачив інше. Не «дивну» — як любила повторювати Машка. А високу, струнку дівчину з довгим русявим волоссям, різкуватими вилицями й великими синіми очима. Коли вона сердилася, ці очі темнішали — і ставали ще красивішими. Вона здавалася розслабленою, але в кожному русі відчувалася стримана сила. Неначе молодий хижак — ще недосвідчений, але вже небезпечний. Не жертва. Ні…
І Віктор раптом зрозумів: її не треба жаліти. Вона вистояла одна проти чужих насмішок — і не зламалася.«Дивна…» — подумав він. Ні. Сильна. І гарна…І чому він раніше цього не помічав?
Діана закінчила роботу в бібліотеці раніше. Додому йти було аж надто рано — з уроків звільнили на весь день. Думки вперто поверталися до сьогоднішньої зустрічі з Дімою. Щоб не прокручувати кожне слово знову й знову, вона вирішила «прогулятися» паралельним світом. Тим більше, перехід був зовсім поруч.Вона озирнулася — про всяк випадок. Коридор був порожній. Тоді простягнула руку. Простір під її пальцями м’яко розійшовся, наче тонка тканина. Діана швидко прослизнула на той бік.
Тиша вдарила відразу — глуха, щільна. Звикнути до неї Діана поки що не могла. Крізь стіни актового залу вона пройшла без зусиль, залишаючи позаду тіні стільців і застиглу сцену. Щоб скоротити шлях, повернула до спортзалу. Порожній простір луною віддавав у цій дивній тиші. Перетнувши його, вона зупинилася навпроти кабінету вчителя фізкультури. Двері були відчинені.
Олександр Степанович сидів за столом і щось писав. Та не він привернув її увагу. Над його головою ліниво колихався байрак. Його прозоре червоно-синє тіло світилося приглушеним сяйвом, а червоний хобот ворушився, ніби танцював свій дивний, безмовний танок. Оце так удача… Вона вже знала, як можна подолати цю істоту, вона вже відчула присмак його енергії…
Діана відчула, як у грудях спалахує азарт. Вона рішуче ступила до кабінету. Учитель сидів спиною — це полегшувало завдання. Вона наблизилася впритул. На маківці істоти повільно колихалися два ока. Не вагаючись, Діана схопила їх — одне рукою, друге другою — і різко смикнула.Пролунав глухий ляскіт — ніби лопнула натягнута плівка. Потік холодної, колючої енергії рвонув у її тіло. Він був різкий, пронизливий, мов прихований вітер під шкірою. На мить вона завмерла, дивлячись на власні руки. Енергія входила крізь пальці, розтікалася жилами, поширювалася по всьому тілу. Холод стискав легені — і водночас п’янко наповнював силою. Задоволена собою, Діана рушила далі. Усередині ще пульсував той холодний післясмак байракової енергії — колючий, але приємний.
Вона бачила, як у звичайному світі відчиняються двері, й на перерву висипаються молодші школярі. Вони бігли, штовхалися, розмахували рюкзаками — та тут панувала щільна, глуха тиша. «Може, й добре, що тут нічого не чути, — усміхнулася вона подумки. — Бо від малечі стільки галасу».
#2163 в Фентезі
#564 в Міське фентезі
#5676 в Любовні романи
#1380 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026