Частина 5: Там, де мене не чекали

Місто за десять років майже не змінилося, лише стало ніби меншим, наче стара сорочка, з якої Марк давно виріс. Він приїхав сюди без попередження, без розкішного авто, на звичайному міжміському автобусі, тримаючи в руках лише невелику сумку. Його візит не був пошуком ностальгії; це була ексгумація власного минулого.

Він ішов вулицями, де кожен кут відгукувався фантомним болем. Ось кав’ярня, де вони з Анною колись ховалися від дощу; тепер там магазин дешевої сантехніки. Ось парк, де він вперше відчув, як це — бути непотрібним.

– Зустріч із минулим

Марк зупинився біля своєї старої школи. Стіни облупилися, а дерева розрослися, закриваючи вікна другого поверху. На ганку він зустрів старого вчителя літератури, пана Йосипа, який колись навчив його любити Ремарка. Старий чоловік довго вдивлявся в обличчя Марка, поки нарешті не впізнав його.

— Марку? Озерський? — голос старого тремтів. — Я бачив тебе по телевізору. Ти будуєш міста майбутнього... Але чому ти тут, синку? В цьому місті немає майбутнього.
— Я приїхав подивитися на фундамент, пане Йосипе, — тихо відповів Марк. — Хотів зрозуміти, де саме я допустив помилку в розрахунках.
— Помилку? — старий посміхнувся, оголюючи жовті зуби. — Твоя помилка в тому, що ти думав, ніби життя — це проект. Що можна все вирахувати. Але життя — це те, що стається, поки ти чекаєш на когось, хто ніколи не прийде. Ти все життя будував храми для жінки, яка хотіла жити в наметі.

Ці слова вдарили Марка сильніше, ніж будь-яка рапіра. Він попрощався і пішов до того самого пустиря за школою, де колись викинув кулон-маяк.

– Крапка в траві

Пустир заріс бур'яном і чагарником. Марк стояв там, де сімнадцятирічний хлопчик колись розлучився зі своєю надією. Він не шукав кулона — він знав, що земля давно поглинула його. Він шукав те почуття — ту гостру, ясну пристрасть, яка змушувала його серце битися.

Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося: "Анна".
Він довго дивився на ім'я, яке колись було його особистим кодом до раю і пекла. Він відповів.

— Марку... — її голос був надламаним. — Я в нашому місті. Я дізналася, що ти поїхав сюди. Я стою біля твого старого будинку. Тут холодно, Марку. Будь ласка, прийди. Я все зрозуміла. Я люблю тебе. Не того успішного лектора, а тебе. Того, хто малював мені зірки.

Марк слухав її, і всередині нього відбувалося щось дивне. Він чекав цих слів половину життя. Він мріяв про цей момент у холодних залах фехтування, у розкішних готелях Парижа, у кабінетах Берліна. Але зараз, чуючи їх, він не відчував нічого. Навіть жалю.

— Аню, — сказав він, дивлячись на сіре небо над школою. — Ти не мене любиш. Ти любиш свою пам'ять про те, як тебе кохали. Це різні речі.
— Ні! Я хочу почати все спочатку!
— Спочатку не буває, Аню. Буває тільки далі. І "далі" у кожного з нас своє. Прощавай.

Він вимкнув телефон і вийняв сім-карту. Легким рухом він кинув її в ту саму високу траву, куди колись полетів маяк.

– Новий горизонт

Марк пішов на вокзал. Він купив квиток на перший-ліпший потяг, що йшов на захід. Не до Києва, не до Лондона, а просто — кудись.

Сідаючи у вагон, він побачив своє відображення у вікні. Це був чоловік тридцяти п'яти років, з сивиною на скронях і спокійними очима. Його життя не було "загубленим". Воно було просто... довгим уроком. Він навчився будувати, він навчився захищатися, він навчився говорити так, щоб його слухали. Тепер йому залишилося навчитися найскладнішого — просто жити для себе.

Потяг рушив. Марк дістав чистий блокнот і вперше за багато років замість креслення будівлі написав одну-єдину фразу:

"Там, де мене не чекали, я нарешті знайшов себе".

За вікном миготіли знайомі пейзажі, але вони більше не мали над ним влади. Архітектор ілюзій пішов у відставку. Почалася історія людини.

– Епілог

Через рік у невеликому приморському містечку відкрилася маленька майстерня. Там не проектували хмарочоси. Там робили прості дерев'яні іграшки для дітей та зручні лавки для парків. Власник майстерні, тихий чоловік із глибоким поглядом, ніколи не розповідав про своє минуле. Він просто працював, дивився на море і посміхався, коли діти раділи його виробам.

Він більше не чекав. І в цьому була його найбільша перемога.