Частина 3: Сталевий корсет

Після весілля Анни Марк зник. Він не поїхав до Берліна, не пішов працювати в престижні архітектурні бюро. Натомість він обрав шлях, який здавався його батькам божевіллям: він зачинився у залі для фехтування. Архітектура залишилася в минулому як ремесло, що принесло лише розчарування. Тепер він хотів будувати не стіни будівель, а стіни навколо власної душі.

Фехтування на рапірах стало його релігією. Це був спорт, де кожен рух мав бути вивіреним до міліметра, як на його колишніх кресленнях, але ціною помилки тут був не зіпсований папір, а реальний удар у груди.

– Ритм металу

Зал пахнув тальком, старими матами та залізом. Марк тренувався до знемоги. Його тренер, старий майстер на прізвище Савич, спостерігав за ним із кутка, примруживши очі.

— Ти б’єшся так, ніби хочеш вбити не суперника, а пам'ять про когось, Марку, — сказав він якось після тренування. — Але запам’ятай: рапіра — це не дубина. Це продовження твоєї нервової системи. Ти занадто напружений. Ти носиш цей свій біль, як сталевий корсет. Він захищає тебе, але він не дає тобі дихати.

Марк нічого не відповів. Він лише знову одягнув маску. Під сіткою маски світ ставав простішим. Не було Анни, не було зрад, не було «загубленого життя». Була лише вузька доріжка — фехтувальна феда — і кінчик рапіри суперника.

Минуло два роки. Марк став одним із найкращих. Його стиль називали «хірургічним»: він ніколи не робив зайвих рухів. Він чекав. Він дозволяв іншим помилятися. Він став майстром захисту, бо в реальному житті так і не зміг захистити своє серце.

– Турнір невидимих перемог

Великий всеукраїнський турнір збігся з другою річницею весілля Анни. Марк знав про цю дату, бо цифри в його голові жили окремим життям.

Того дня він пройшов у фінал. Його суперником був молодий і нахабний хлопець, який нагадував йому Артема зі школи — та сама самовпевнена посмішка, та сама віра у власну непереможність.

Перед початком бою Марк помітив рух на трибунах. У третьому ряду, в тіні, сиділа жінка. Анна. Вона була в траурно-чорному пальті, хоча на вулиці була весна. Її обличчя було блідим, а під очима залягли глибокі тіні. Вона не усміхалася. Вона дивилася на нього так, ніби він був її останньою надією на порятунок.

«Подивися на мене», — кричало всередині Марка. — «Подивися, яким я став. Я більше не той сутулий хлопчик з ручкою. Я — зброя».

– Бій на виживання

Суддя дав сигнал. Почався танець смерті. Суперник атакував агресивно, його випади були швидкими, як блискавки. Марк відступав, парирував, знову відступав. Він відчував кожен рух металу.

Але його очі мимоволі поверталися до третього ряду. Він бачив, як Анна нервово смикає ґудзик на пальті. Потім він побачив, як до неї підійшов Ігор — її чоловік. Він щось грубо прошепотів їй на вухо, схопив за лікоть і змусив підвестися. Анна намагалася пручатися, її погляд на мить затримався на Марку — це був німий крик про допомогу.

В цей момент світ для Марка зник. Захист, який він вибудовував роками, дав тріщину.
— Туше! — вигукнув суддя.

Рапіра суперника зігнулася, вдаривши Марка прямо в область серця. Удар був такої сили, що Марк похитнувся. Фізичний біль був неймовірним, але він був нічим порівняно з тим, що він щоправда бачив: Ігор силоміць виводив Анну із залу.

Марк зірвав маску. Його обличчя було мокрим від поту, волосся прилипло до чола. Він кинувся до трибун, забувши про правила, про турнір, про золото.
— Аню! — крикнув він, але його голос потонув у гулі натовпу.

Коли він вибіг у фойє, там уже нікого не було. Тільки запах її персикових парфумів, змішаний із запахом вихлопних газів дорогого авто, що щойно від’їхало від входу.

– Зламаний клинок

Він повернувся до залу. Судді чекали на нього. Суперник стояв з переможним виглядом.
— Ти здався? — кинув він Марку. — Чи злякався?

Марк повільно підійшов до своєї рапіри, що лежала на доріжці. Він підняв її, подивився на гнучкий сталевий клинок і… раптово вперся вістрям у підлогу. Почувся сухий хрускіт. Сталь лопнула.

— Бій закінчено, — тихо сказав Марк.
Він виграв срібло, але для нього це була поразка всього життя. Він зрозумів жахливу істину: скільки б він не тренувався, скільки б масок не вдягав, він все одно залишається тим самим хлопчиком, який стоїть біля школи і дивиться, як її забирає хтось інший. Його «сталевий корсет» не врятував його — він просто зробив його нерухомим.

Тієї ночі Марк вперше за багато років заплакав. Не від болю в грудях, де розпливався величезний синяк, а від усвідомлення того, що він знову витратив роки на те, що не має значення. Він став чемпіоном у світі, де його єдиний глядач пішов, не дочекавшись фіналу.