Частина 1: Ехо порожніх коридорів

Вересень у місті завжди пахнув однаково: паленим листям, вогким асфальтом та дешевим гуталіном для взуття. Для сімнадцятирічного Марка цей запах був синонімом тривоги. Кожного ранку він стояв перед дзеркалом у передпокої, намагаючись приборкати своє неслухняне волосся, що стирчало в різні боки, як і його власне життя.

Школа №54 була сірою триповерховою спорудою, яка, здавалося, вросла в землю під тягарем дитячих образ та нездійснених мрій. Марк знав кожен вищерблений камінь на її фасаді. Він був «тінню». Тією самою дитиною, яка завжди сидить на третій парті другого ряду, чиє ім’я вчителі згадують лише під час переклички.

— Марку, ти знову витаєш у хмарах? — голос вчительки літератури, пані Марії, розрізав тишу класу, як лезо папір. — Ми обговорюємо «втрачене покоління» Ремарка. Що ти можеш сказати про героя, який повернувся з війни і не знайшов собі місця?

Марк повільно підвівся. Його коліна вдарилися об кришку парти.
— Він не просто не знайшов місця, пані Маріє, — голос хлопця був тихим, але несподівано твердим. — Його трагедія в тому, що він повернувся в дім, який залишився колишнім, тоді як сам він став іншим. Він чекав, що його впізнають, але його не чекали... принаймні того, ким він став.

У класі запала нетипова тиша. Навіть задні парти припинили шепотітися. І саме в цей момент двері відчинилися.

Вона не просто увійшла — вона змінила молекулярний склад повітря. Анна. Нова учениця, про яку гуділа вся школа вже три дні. Вона була вдягнена у завеликий вовняний светр, який спадав з одного плеча, а її очі кольору міцного чаю дивилися на світ із сумішшю зухвалості та цікавості.

— Вибачте за запізнення, я заблукала в цих нескінченних коридорах, — усміхнулася вона.

Пані Марія вказала на єдине вільне місце — поруч із Марком. Серце хлопця зробило болючий кульбіт і, здавалося, забуло, як битися далі.

– Перші слова

Анна сіла, гучно кинувши рюкзак на підлогу. Від неї пахло персиками та дощем. Вона повернулася до Марка і прошепотіла:
— Глибоко сказав. Про дім і про те, що не чекали. Ти тут місцевий філософ?

Марк відчув, як зрадницька фарба заливає шию.
— Ні, просто... я багато читаю.
— Я Анна. А ти, судячи з переклички, Марк? Допоможеш мені не померти від нудьги на цій геометрії, що буде наступною?

Вона не чекала відповіді. Вона просто взяла його ручку, покрутила в пальцях і почала малювати на берегах свого зошита маленькі зірочки. Марк дивився на її пальці й розумів: його спокійне, невидиме життя щойно закінчилося. Почалася агонія, яку люди помилково називають першим коханням.

– Вечір біля вікна

Минали тижні. Анна швидко стала центром тяжіння. Навколо неї завжди крутилися спортсмени, красені й ті, хто вмів голосно сміятися. Але дивним чином вона часто поверталася до Марка. Він став її «безпечним місцем».

— Марку, напиши мені есе про нігілізм? — просила вона, заглядаючи йому в очі так близько, що він бачив власне відображення в її зіницях.
— Напишу, — покірно відповідав він.
— Ти найкращий! Що б я без тебе робила? — вона легенько плескала його по плечу і бігла до Артема, капітана футбольної команди, який чекав її біля виходу.

Марк залишався в порожньому класі. Він писав її есе, вкладаючи в тексти те, що ніколи не наважився б сказати вголос. Він був архітектором її успіхів, залишаючись у тіні її байдужості.

– Кульмінація: Випускний та втрачена надія

Червень видався задушливим. Шкільний двір був прикрашений дешевими гірляндами та паперовими квітами. Музика гриміла так, що дрижали шибки.

Марк стояв у тіні старого каштана. У кишені його піджака лежала маленька коробочка. Не обручка, ні — срібний кулон у формі крихітного маяка. «Щоб ти завжди знаходила дорогу до того, хто на тебе чекає», — такий напис він вигравіював на звороті, витративши на це всі гроші, які відкладав на підручники для університету.

Він побачив її біля фонтану. Вона була в атласній сукні, що нагадувала нічне небо. Анна сміялася, але в її очах було щось лихоманкове. Марк зробив крок до неї, але зупинився.
З-за кущів вийшов Артем. Він був напідпитку, але впевнений у своїй владі над цим світом.
— Аню, досить ламатися. Ти ж знаєш, що поїдеш зі мною на дачу, — він грубо притягнув її до себе.
— Пусти, Артеме, мені боляче, — тихо сказала вона, але не відштовхнула його.

Марк стиснув кулаки так, що нігті впилися в долоні. Він хотів кинутися вперед, вдарити, врятувати... Але він побачив, як Анна на мить обернулася. Вона помітила його. Їхні погляди зустрілися на кілька секунд. У її очах не було прохання про допомогу. Там був жаль. Вона шкодувала його. Вона знала, що він тут, знала, що він любить її, і саме тому вона дозволила Артему поцілувати себе — зухвало, напоказ.

Це був удар під дих. Марк зрозумів: вона не просто його не кохає. Вона використовує його відданість як дзеркало, щоб милуватися своєю владою.

Він розвернувся і пішов до виходу з території школи. Позаду залишався сміх, музика і його дитинство. Біля паркану він дістав коробочку з кулоном. Маяк блиснув у світлі ліхтаря.
— Там, де мене не чекали... — прошепотів він і з силою розмахнувся.

Срібний виріб зник у високій траві пустиря. Марк не обернувся. Він ще не знав, що цей вечір стане шаблоном для всієї його подальшої долі: він буде будувати маяки для тих, хто свідомо обирає шторм.