Весна, 2010.
Діана постукала у двері кабінету батька й, не чекаючи відповіді, обережно прочинила їх. У кімнаті стояв знайомий запах паперу й міцної кави. Колись цей кабінет був місцем важливих рішень і ділових зустрічей, а тепер став тихим притулком для мрії, на яку раніше ніколи не вистачало часу.
Батько вже передав увесь бізнес синам і, здається, уперше за багато років дозволив собі жити не за графіком, а за покликом душі. Він писав книгу.
Останнім часом Діана часто залишалася з ним допізна. Вони сиділи поруч: він — за клавіатурою, вона — з книгою в руках. Інколи розмовляли про все на світі — новини, політику, життя. А інколи просто мовчали. У тому мовчанні було більше тепла, ніж у тисячі слів — вони ніби повертали собі ті роки, які колись загубили через постійну зайнятість батька.
— Тату… — мовила вона.
Батько підвів голову, і Діана відразу помітила: він не один.
— Доброго дня. Я не завадила?
— Доню, заходь, — усміхнувся він. — Пам’ятаєш мого старого друга?
Діана уважно придивилася — і раптом її обличчя прояснилося.
— Звісно, пам’ятаю! Це ж ви тоді на банкеті перев’язали мені руку, коли я порізалася.
Чоловік тихо засміявся:
— Я ж лікар. Чемоданчик завжди зі мною, — відповів він і раптом уважніше подивився на неї: — А ти… ти зовсім виросла. Справжня красуня. Така ж, як і твоя мама.
Його голос став серйознішим.
— До речі… з твоїм батьком треба серйозно поговорити. Сьогодні йому стало зле. Я поміряв тиск — показники були дуже далекі від норми. Дав йому таблетку, але цього недостатньо. Потрібне повне обстеження. І не відкладаючи — якнайшвидше. Я не хочу чекати, поки йому стане ще гірше.
— Та перестань, — відмахнувся батько з легкою усмішкою. — Я все життя був здоровим. Просто перевтомився. Відпочину — і все мине.
— Колю, — лікар похитав головою, — у твоєму віці не можна так легковажно ставитися до здоров’я. — Потім повернувся до Діани: — Можливо, ти зможеш його переконати. Бо мене він, як бачиш, не слухає. Чоловік дістав аркуш паперу, швидко щось записав і простягнув їй.
— Ось адреса приватної клініки. Там дуже хороший невролог. Головний лікар — нейрохірург, до речі. Хоч і молодий, але вже один із найкращих. Про його клініку добре відгукуються.
— Дякую, — сказала Діана, стискаючи папірець.
— Ну що ж, мені час, — лікар підвівся. — Справи не чекають. А ти, Колю, давай пройди обстеження. Тобі ще треба дописати книгу. Мені сподобався початок.
— Дякую, дякую, — батько потер долоні. — Мені важлива була твоя думка.
Він хотів устати, щоб провести друга, але той махнув рукою:
— Не треба мене проводжати, я пам’ятаю, де вихід. Він попрощався з ними:
— До зустрічі, — і вийшов із кабінету.
— Тату, — вона підійшла до нього ближче, — давай ти пройдеш обстеження. — Її голос був м’який, але в ньому відчувалася тривога.
— Доню, мені вже добре. Не переживай.
— Зроби це для мене, — вона взяла його за руку. — Ти єдиний, хто мене любить. Я не хочу залишитися без тебе.
— Діано, я планую жити ще довго, і в тебе є мама, брати.
— Так, є… але по-справжньому мене любиш тільки ти, — і вона щиро йому посміхнулася.
— Ну добре, коли ти на мене так дивишся, я не можу тобі відмовити, — він похитав головою. — Але наступного тижня на цьому в мене не буде часу — хочу дописати главу.
— Я поїду з тобою на обстеження, бо я тебе знаю — щось знову придумаєш, щоб не йти.
— Добре, я буду радий, якщо ти складеш мені компанію. Навіть заради цього я готовий на все, — він розсміявся, милуючись і водночас пишаючись своєю донькою.
— А можна мені також прочитати те, що ти вже написав?
— Ну, я не знаю, чи тобі це буде цікаво, — він із сумнівом подивився на неї.
— От я прочитаю — і ми дізнаємося, — вона підморгнула.
— Візьми на столі, — він показав рукою.
Донька радісно попрямувала до столу, а він упіймав себе на думці, що єдине, за що він вдячний своїй другій дружині, — це чудова донька, яку вона йому подарувала.
Минуло три дні…
Діана збиралася до школи й, на ходу застібаючи ґудзики, поспішала до їдальні. Останнім часом вони снідали разом із батьком — це вже майже стало їхньою маленькою традицією. Мати ж рідко до них приєднувалася: зазвичай спала до обіду. А сьогодні її й зовсім не було — ще вчора вона поїхала до сестри в інше місто.
— Доброго ранку, тьоть Наташо, — зайшовши на кухню, привіталася Діана.
Там, серед пари від гарячих страв і запаху свіжої кави, метушилася кухарка.
— Доброго ранку, дитино. Сніданок уже на столі, — вона кивнула в бік їдальні. — Тільки от дивно… Тата твого ще немає. Він зазвичай уже чекає.
— Дякую, — Діана кивнула, але раптом відчула незрозумілу тривогу. — Це й справді дивно… Вона на мить завмерла, прислухаючись до тиші в будинку, а потім додала:
— Піду його покличу.
Діана попрямувала до сходів. Батько саме спускався.
— Привіт, тату…
Він не відповів. Щось у цій мовчанці було неправильним. Діана завмерла, вдивляючись у нього. Він ішов якось дивно — невпевнено, хитаючись, ніби під ногами ось-ось мала захитатися підлога. Обличчя здавалося незвично напруженим, а погляд — розгубленим. І раптом у пам’яті спалахнуло давно забуте — ще з того життя, коли вона вивчала медицину. Вона свого часу прочитала чимало літератури про ознаки інсульту.
Думка майнула блискавкою: «Це схоже на інсульт… Особливо враховуючи його проблеми з тиском». Серце боляче стиснулося.
— Тату?!
Він похитнувся.
На мить Діана побачила, як його нога ніби перестала слухатися. Він утратив рівновагу.
— Тату!
Вона рвонула вперед, простягнувши руки, але не встигла. Усе сталося за лічені секунди. Батько впав і покотився вниз сходами. Глухий удар розірвав тишу будинку.
— Тату! — її крик пролунав так голосно, що, здавалося, його почули в кожному куточку будинку. Вона впала поруч на коліна, судомно хапаючись руками за його плечі.
— Тату… Чуєш мене?
#2080 в Фентезі
#536 в Міське фентезі
#5494 в Любовні романи
#1348 в Любовне фентезі
Відредаговано: 15.11.2026