Глава 9

Віктор зайшов до кабінету, на дверях якого красувалася свіжоприклеєна табличка: «Завідувач хірургічного відділення Сорокін Віктор Сергійович». Він на мить затримав на ній погляд. Ще зовсім недавно за цими дверима сиділа інша людина, а тепер це був його кабінет.

Віктор повільно підійшов до столу, опустився в крісло й відкинувся на спинку. Минуло лише два дні відтоді, як його призначили, а перша хвиля радості вже встигла відступити, залишивши по собі щось значно сильніше — рішучість довести, що він гідний цієї посади.

Він і досі не міг до кінця повірити, що обрали саме його. Були інші — старші, досвідченіші, з більшим стажем. Але тепер це вже не мало значення. Рішення було прийнято. А разом із ним на його плечі лягла відповідальність за ціле відділення. І Віктор не збирався нікого підвести. Його рука машинально потягнулася до шухляди. Він дістав фотографію — трохи потерту, з м'якими від часу краями. Бабуся дивилася на нього так само, як колись: мовчки, спокійно, з тією тихою любов'ю, яка нічого не вимагала натомість.

— Ну що, ба… — ледве чутно прошепотів він. Спогади накрили його хвилею.

Дитинство. Їхня кухня, запах свіжої випічки, її руки — завжди теплі. Її голос, який умів заспокоїти навіть тоді, коли здавалося, що весь світ розсипається на шматки. Після смерті Діани саме вона врятувала його від повного відчаю. Він пам'ятав, як сидів поруч із нею, згорблений, спустошений, і плакав — так, як плачуть лише тоді, коли вже не залишилося сил тримати все в собі. Без сорому, без спроб приховати біль. А вона просто була поруч. Не ставила зайвих запитань. Не давала гучних порад і не вимагала від нього швидко оговтатися. Лише гладила по голові й мовчки залишалася поряд, ніби дозволяла йому пережити цей біль стільки, скільки буде потрібно. Вона стала його рятувальним буйком — єдиним, за що він міг триматися тоді, коли здавалося, що під ногами більше немає ґрунту. 

Бо тоді все втратило сенс. Навчання, мрії, майбутнє — усе відійшло кудись далеко, ніби належало вже не йому. Він міг би пережити багато чого: розставання, зраду, хворобу… Але її смерть виявилася тим, до чого він зовсім не був готовий. Найважчою була порожнеча, яка залишилася після неї. І тільки бабуся повертала його до життя. День за днем. Словом, поглядом, простим дотиком руки, самою своєю присутністю. Ніхто інший не знав, наскільки важко йому було.

Для всіх він просто став іншим — серйознішим, стриманішим, трохи холоднішим. Наче за одну ніч подорослішав на кілька років. А бабуся знала. Вона була єдиною, хто справді розумів, що ховалося за його мовчанням. 

З часом біль вщух. Не зник — ні, просто став тихішим. Навчився жити десь поруч, причаївшись глибоко всередині. Віктор уже міг згадувати Діану з тихою усмішкою, не відчуваючи того гострого болю в грудях, який колись не давав навіть нормально дихати. Він навіть ходив на побачення.     Посміхався,    сміявся,     розмовляв, намагався пізнавати людей ближче. Але десь глибоко всередині знав: це не те.

Жодна з них не викликала в ньому того почуття. Того справжнього, всепоглинаючого тепла, яке колись було поруч із Діаною. Того відчуття, через яке хотілося будувати майбутнє, прокидатися вранці і мчати вперед, прагнучи вхопити кожну можливість. Він хотів кохати. Хотів сім'ю, дітей, власний дім, у якому ввечері чекатимуть рідні люди.

Але десь у глибині душі розумів: тієї любові, яку він уже одного разу пережив, можливо, більше не буде. Тому вирішив більше не шукати і обрав інше. Роботу. Лікарню. Операції. Безсонні ночі. Чужий біль, який треба було полегшити, життя, яке треба було врятувати, людину, якій треба було дати ще один шанс. І в цьому він був справді майстерним. Можливо, навіть надто добрим — ніби вперто намагався врятувати кожного, навіть тих, кого, здавалося, вже неможливо було врятувати. Ніби кожне врятоване життя на крихту наближало його до тієї, яку він колись не зміг урятувати. І, можливо, саме тому він так боявся змиритися з чужою втратою — бо десь глибоко в душі досі не пробачив собі одну-єдину смерть. 

Бабуся залишалася поруч у найважливіші моменти його життя. Вона чекала його після першої операції. Чекала після кожного важкого дня, коли він повертався додому виснажений і мовчазний. Завжди — зі світлом у вікні, гарячим чаєм і тією самою тихою турботою, яка не вимагала жодних слів. Вона просто була.

Але торік вона померла. Тихо. Уві сні. Без прощань, без останніх слів, без можливості сказати їй те, що так і залишилося невимовленим. І тепер у нього залишилася лише фотографія. Він довго дивився на неї, ніби й справді чекав відповіді. Наче за знайомим поглядом ось-ось пролунає її голос. 

Іноді він говорив із нею. Зачинявся в кабінеті й розповідав усе — про роботу, про втому, про самотність, яка час від часу знову нагадувала про себе. Про маленькі перемоги. Про невдачі. Про те, що його турбувало. Наче вона й досі була поруч і слухала його. І від цього ставало трохи легше…

Його батьки, скільки він себе пам'ятав, завжди ставилися до нього як до дорослого. І він цим пишався. Звик бути сильним, самостійним, не показувати слабкості. Але десь глибоко всередині все одно залишався тим самим хлопчиком, якому іноді просто хотілося, щоб його обійняли й тихо сказали: «Усе буде добре». Раніше це робила бабуся. А тепер… Тепер залишилося лише мовчазне фото в його руках. І спогад про руки, які колись уміли повертати йому відчуття, що він не сам.