Глава 8

Діма сидів за кухонним столом разом із батьками. У повітрі змішувалися запах свіжозавареного чаю й солодкий аромат тістечок.

— Ти зібрав команду? Документи вже готові, будівля теж. Наступного місяця можна відкриватися, — у голосі батька звучала радість.

— Ти хотів власну клініку, — додала мати. — Тепер вона в тебе є.

— Так, перша мрія — стати хірургом — збулася, тепер і друга — мати свою клініку — також, — Діма задоволено потер руки.

— А тепер варто подумати про одруження, — наполегливо сказала вона. — Я хочу дочекатися онуків.

Діма зітхнув і розвів руками:

— Мамо, якби я зустрів ту єдину, я б уже одружився.

— Я даю тобі три-чотири роки. Якщо сам не знайдеш собі дружину, то я сама тобі її знайду, — її голос прозвучав напівжартівливо, але Діма добре знав свою матір: вона не жартувала. Щоб уникнути неприємної розмови, він перевів тему, звернувшись до батька:

— Команду лікарів я вже набрав. Треба ще добрати медсестер і технічний персонал.

— Кого візьмеш юристом?

— Я думав… — Діма почухав потилицю. — Із тих, кого ти мені запропонував, я нікого не знаю. Я хотів би, щоб моїм юристом була людина, якій я довіряю і яку добре знаю. Я подумав про Машу. Як ти вважаєш? — Він глянув на батька.

— Чув, що вона ще та акула, хоч і молода, — батько посміхнувся. — Коли вона була ще дитиною, я казав, що вона багато чого доб'ється. — Потім він посерйознішав і додав: — Вона хороший юрист: розумна, наполеглива. Серед адвокатів про неї високої думки. Але чи захоче вона проміняти адвокатську практику на роботу юристом у клініці?

— Я з нею поговорю. У неї може бути вільний графік. Якщо захоче, зможе продовжувати адвокатську практику, узяти собі помічницю, а сама лише все контролюватиме. Я знаю її з дитинства: вона скрупульозна й не пропустить жодної помилки.

— Якщо вона дасть згоду, то я не проти, — батько потягнувся за кексом і із задоволенням відкусив.

— Якби ти одружився з нею, це був би сімейний бізнес, — вставила мати, скориставшись паузою. — А так — прогавив таку дівчину!

— Так, гарна була б пара, — погодився батько. — Але дівчат на світі вистачає, а син у нас видний, — це він уже до дружини. — Так що невістка в тебе ще буде. 

Їхні голоси повільно віддалялися, ніби розчинялися десь у тиші. Діма вже майже не чув, про що вони говорять. Його думки вже попливли в інший бік. Одруження… Чи хотів він цього? Швидше ні, ніж так. Маша… Чи зміг би він бачити її поруч із собою? Можливо. Вона була саме такою, якою, здавалося, мала бути ідеальна жінка: розумна, красива, сильна. З нею можна було б побудувати спокійне, стабільне життя. Вона була б надійною дружиною, хорошою матір'ю. Але вона його не зачіпала… Не змушувала серце битися швидше. Не змушувала думати про неї тоді, коли її не було поруч.

І, озираючись на своє життя, Діма раптом зрозумів: була лише одна дівчина, яка справді полонила його душу. Та, від якої плуталися думки, від одного погляду якої кров закипала у венах. Діана. Але її вже не було. І найгірше — він знав, що в цьому є його вина. Скільки разів йому снився той момент… Та злощасна лавка. Той день. Він знову й знову проживав його уві сні, щоразу намагаючись змінити те, що вже сталося. Підводився. Кидався вперед. Відштовхував нападника. Встигав. І вона залишалася живою. Усміхалася йому. Дивилася так, як колись… Так, ніби перед ними ще все життя попереду… На мить усе здавалося справжнім. Настільки справжнім, що Діма майже вірив: цього разу йому вдалося її врятувати. Але щоразу сон розсипався. І приходила реальність. Холодна. Невблаганна. Її немає. І вже ніколи не буде. 

Він заплющив очі, відчуваючи, як важкість стискає груди й не дає вільно вдихнути. У власних думках він знову залишався тим, хто не зміг нічого зробити. Тим, хто навіть не ворухнувся в потрібну мить. Тим, хто підвів її. Нікчемою. Діма різко струснув головою, ніби силоміць намагаючись вирватися з цього замкненого кола. Досить. Минулого не змінити. Як би сильно він не хотів повернути той день, час не піде назад. Він повільно вдихнув, затримав подих на мить і видихнув, змушуючи себе повернутися до реальності — до клініки, до роботи, до справ, які чекали на нього. Там, принаймні, він ще міг щось змінити. Щось виправити. І, можливо, хоча б так спокутувати те, чого вже ніколи не зможе повернути.