Глава 7

Маша нервово ходила з кутка в куток великого передпокою, раз у раз рахуючи кроки, наче ці безглузді цифри могли хоч трохи вгамувати тривогу. У голові знову й знову прокручувалися слова подруги, від яких усе всередині стискалося. Сьогодні подруга зателефонувала їй і сказала, що бачила її чоловіка в ресторані з якоюсь блондинкою. Вони мило розмовляли, сміялися, а потім… він її поцілував. Маша намагалася не вірити.

Та чим більше переконувала себе, що подруга могла помилитися, тим виразніше перед очима поставав той самий образ. Її чоловік. Інша жінка. І той поцілунок, про який вона тепер ніяк не могла перестати думати. Клацнув замок. Двері тихо відчинилися. Чоловік увійшов так, ніби нічого не сталося: кинув ключі на поличку, зняв пальто. Побачив її — напружену, як струна, з очима, повними гніву, — але навіть не здригнувся. Мов не помічав бурі, що вирувала в ній.

— Привіт, Машо. Як пройшов день?

— Це ти мені розкажи, як у тебе пройшов день! — її голос ледь не зірвався на крик.

— Як зазвичай, — спокійно відповів він, знімаючи краватку.

Попрямував до спальні, ніби ця розмова не заслуговувала навіть на його увагу.

— То це, виявляється, для тебе вже звично — цілуватися в ресторані з іншими жінками? На очах у всіх? — з отрутою в голосі промовила вона. Він зняв сорочку, вдягнув домашній светр і лише тоді уважно подивився на неї.

— Тебе більше бентежить, що я цілувався з іншою? Чи що робив це на очах у людей?

У Маші перехопило подих. Вона чекала виправдань. Заперечень. Хоча б спроби пояснити, що все це неправда. Але він стояв перед нею такий незворушний, наче йшлося про щось буденне. Мов її біль не мав до нього жодного стосунку. Вона сама не знала, що бісило її більше: його зрада чи ця холодна байдужість.

Чоловік підійшов ближче й обережно поправив пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски. Жест знайомий, майже ніжний. Колись від нього їй ставало тепло. Тепер же хотілося відсахнутися.

— Коли ти востаннє спала зі мною в спальні? Згадай. То ти працюєш допізна й засинаєш у кабінеті, то засинаєш у спальні сина.

— Можливо, місяць тому… можливо… Але яке це має значення?! — її голос поступово змінювався: гнів змішувався з розгубленістю, а за ним проступало роздратування. Їй не подобалося це питання. Не подобалося, куди він вів цю розмову.

— Не місяць і не два — чотири місяці тому. Якщо ти пам’ятаєш, я майже силою витягнув тебе на відпочинок на два дні, — він гірко всміхнувся.

— Але це не привід зраджувати! — не здавалася вона.

— А я й не зраджував, — він похитав головою. — Я спеціально поцілував ту дівчину на очах у твоєї подруги, щоб дізнатися про твою реакцію. Знав, що вона там буде й неодмінно тобі розкаже. Хотів зрозуміти, чи залишилося в тебе до мене хоч щось. Хоч якесь почуття. Я розумію, що це було жорстоко.

— Ти міг зі мною просто поговорити! — випалила вона. — А не влаштовувати цей цирк! Це принизливо!

— Знаєш, я був із тобою дуже щасливий перший рік, — його голос залишався рівним, але в ньому вже чулося виснаження. — Потім народився син. Щоб тобі було легше, я найняв домробітницю. Потім ти сказала, що сходиш з розуму вдома з дитиною. Коли сину виповнився рік, ти вийшла на роботу — я найняв няню. Я постійно намагався говорити з тобою, намагався бути поруч… Я тебе чув, а ти мене — ні.

— Але я справді втомлювалася на роботі! — закричала вона. — Ти ж знаєш, я завжди прагнула виграти справу!

— Знаю. Саме тому й терпів так довго, — він підійшов майже впритул до неї. На мить замовк, збираючись із духом. — Я кохаю тебе, Машо. І, мабуть, саме тому мені так важко це говорити. Але більше так не можу.

Він важко видихнув.

— Або ми обоє намагаємося й повертаємо те, що було в перший рік нашого спільного життя… або ми розлучаємося. Вирішувати тобі.

Він затримав на ній погляд — довгий, важкий, сповнений усього, що так і залишилося невисловленим, — і вийшов. Двері тихо зачинилися. А Маша залишилася стояти посеред кімнати, вперше не знаючи, що йому відповісти.

Вона повільно опустилася на край ліжка. Думки одна за одною крутилися в голові, не даючи спокою. Найбільше її вразило навіть не те, що він її випробовував, а те, що вперше за стільки років вона побачила його без маски зручного, надійного чоловіка.

Їй справді було добре з ним. Він був надійним, завжди поруч, із ним було цікаво, у них багато спільного. Поруч із ним вона почувалася безпечно. Здавалося, хіба цього мало для щасливого шлюбу? Але чогось усе одно бракувало. Кохання. Вона довго переконувала себе, що з часом воно прийде. Що звичка переросте в почуття, що одного дня вона подивиться на нього і зрозуміє, що не може без нього жити. Але цього так і не сталося. Вона любила його… але не так. Їй було добре з ним, як зі старим другом — близьким, рідним, надійним. 

Та цього виявилося замало, щоб залишатися разом. Маша заплющила очі, важко видихнула й нарешті дозволила собі прийняти те, від чого так довго тікала. Розлучення було єдиним виходом. І цього разу вона вже не сумнівалася.