Глава 5

Діана сиділа на широкому підвіконні у своїй кімнаті, підтягнувши коліна до грудей. За вікном повільно кружляв сніг — легкий, майже невагомий. Білі пластівці безшумно опускалися на землю, ніби час і справді сповільнив свій хід. Діана довго дивилася на них, відчуваючи дивний спокій, який ненадовго відділяв її від усього світу.

Вона мовчки перебирала в пам’яті два життя — минуле й теперішнє. Обережно, спогад за спогадом, ніби боялася необережним рухом зруйнувати крихку рівновагу між ними.

Школа…

Тепер у класі вона дружила майже з усіма, але по-справжньому близької подруги так і не мала. І не тому, що дівчата не хотіли зблизитися з нею. Навпаки — вони кликали її гуляти, ділилися секретами, пошепки обговорювали хлопців, мрії та всілякі дрібниці. Але Діані ці розмови здавалися якимись дитячими. Ніби вона вже давно виросла з усього цього, хоча сама ще не до кінця розуміла, чому. Та вона ніколи не показувала, що їй нецікаво. Усміхалася, слухала, іноді навіть підхоплювала розмову — лише для того, щоб не образити дівчат і не змусити їх відчути себе зайвими поруч із нею. Можливо, саме тому вони й тягнулися до неї. Проте щирої близькості між ними все одно не виникало. 

Те, що вона гарна, Діана знала ще з дитинства. А згодом лише переконалася в цьому: вона часто ловила на собі захоплені погляди не лише хлопців, а й зовсім випадкових перехожих. Колись це, мабуть, могло б тішити, але тепер вона просто звикла. Приймала це як щось буденне — як факт, якого навіть не варто помічати.

Так само очевидним для неї було й те, що вона розумна. Складна програма приватної школи давалася їй напрочуд легко. Тепер Діана розуміла, що в багатьох речах їй допомагала сойра, але тоді вона просто вважала себе здібною. Вона вільно говорила англійською, а з нудьги навіть почала вчити китайську, хоча й гадки не мала, чи знадобиться їй це колись. Бальні танці, уроки малювання у відомого художника, дорогий       одяг,   великий     будинок,      безліч можливостей…

Якщо дивитися з боку, її теперішнє життя здавалося майже ідеальним. Яскравішим, красивішим, насиченішим за те, що вона пам’ятала з минулого.

 Сім’я...

Варто було лише подумки повернутися назад — і серце боляче стискалося. Теплі мамині обійми, у яких можна було сховатися від усього світу. Веселі ігри з батьком, його сміх і щира радість від кожної хвилини, проведеної разом. Тихі вечори з бабусею, наповнені розмовами, які могли тривати годинами й ніколи не здавалися зайвими. Там вона була по-справжньому щасливою. Не тому, що мала багато, а тому, що була оточена любов’ю. Там її чекали, слухали, обіймали. Там вона почувалася потрібною. 

Тут усе було інакше. Холодна стриманість матері. Постійна зайнятість батька, який любив її по-своєму — щедро, безвідмовно, намагаючись дати їй усе найкраще, — але так рідко бував поруч, що їхні короткі моменти разом іноді здавалися майже випадковими. Єдиним живим теплом залишалися старший брат і його дружина. Тонка, майже непомітна нитка, яка все ще тримала її поруч із родиною й не давала остаточно замерзнути зсередини.

І тепер, коли Діана пам’ятала обидва життя, вона особливо гостро відчувала, наскільки сильно сумує за тим, чого тут їй так і не вдалося знайти. Сльози непомітно підступили до очей. І раптом… Її немов струмом ударило від цієї думки. Вона різко випросталася. У її батьків із минулого життя… мала народитися дитина.

— Молі! — голос прозвучав тихо, але напружено. — Ти щось знаєш про це?

Повітря ледь здригнулося, і Молі, як завжди, з’явилася нізвідки — спокійна, турботлива.

— Звісно, знаю, — легко відповіла вона. — Я іноді спілкуюся із захисником твоєї сестри.

— Сестри?.. — у голосі Діани прозвучало щось нове — трепетне й непевне. — У мене є сестра? Я… я хочу її побачити. Коли вона народилася?

— Софія, — м’яко сказала Молі. — Так її назвали. Вона народилася в день твоєї загибелі. Твоя мама… коли дізналася про те, що сталося, не витримала. Пологи почалися раніше.

Слова повисли в повітрі, важкі, як свинець.

— Бідні… — ледь чутно прошепотіла Діана. — Що вони пережили…

Вона заплющила очі, а потім рішуче підняла голову:

— Я хочу їх побачити. Усіх. Хоч здалеку. Хоч через паралельний світ. Можливо, полетимо до них?

— Це надто далеко. Навіть якщо ми будемо летіти через паралельний світ, це забере час. Якщо ти довго не будеш виходити з кімнати, тебе кинуться шукати, і буде переполох. Сама ти теж не можеш вийти погуляти надовго — ти ж знаєш, твій шофер завжди поруч.

— Що тоді робити?

— Є в мене одна ідея, — Молі підморгнула дівчині.

— Через місяць у нашому місті відбудеться відкритий турнір із бальних танців. Твоя сестра братиме в ньому участь, ну і, звісно, батьки теж будуть.

— Але ж я не беру участі в цьому турнірі.

— Це легко влаштувати, — відмахнулася Молі. — Попросиш батька. І, повір, ти не лише братимеш участь, а ще й матимеш усі шанси перемогти.

Діана не витримала — розсміялася.

— Так, це він може. 

Вона вже підвелася, відчуваючи, як усередині прокидається впевненість.

— Піду до нього. Він, мабуть, уже вдома.

— У кабінеті, — кивнула Молі. — І, між іншим, у чудовому настрої.

Діана зупинилася на мить, звузивши очі:

— Ти вже говорила з його захисником?

— Можливо, — лукаво примружилася Молі. — Але не починай допит. Це не так важливо зараз.

— Мені було б цікаво... — зітхнула Діана. — Але справді не зараз.

Вона рішуче рушила до дверей. Серце билося швидше. Попереду була зустріч, від самої думки про яку прискорювався пульс.