Минуло ще сім років...
25 грудня.
Діана солодко потягнулася, ніби намагаючись утримати останні клаптики сну. Сьогодні її день народження. І перший день канікул. Повітря здавалося особливим, наповненим тихим передчуттям чогось незвичайного.
Їй знову наснився той самий сон: вона не тут, не в цьому світі, а десь по той бік реальності, у просторі, де істоти полюють на людську енергію... І вона — мисливиця. Сильна. Вільна. Потрібна. І поруч — Молі. Її захисниця. Завжди поруч. У снах Молі говорила з нею — спокійно, впевнено, ніби знала відповіді на всі запитання. Вона заспокоювала, спрямовувала... І одного разу сказала: «Я прийду, коли тобі виповниться чотирнадцять». Але це лише сон. Діана ледь усміхнулася й знову потягнулася.
— З днем народження...
Голос пролунав занадто реально для сну. Дівчина різко підвела голову. На краю ліжка сиділа Молі. Жива, усміхнена. Справжня.
— Я сплю? — тихо, майже пошепки запитала Діана.
— Ні, — Молі хитнула головою, від чого дві антенки-вусики легко похитнулися. — Це наяву. Можеш переконатися.
Вона простягнула одну з чотирьох рук, укриту м’яким пушком, що переливався від молочно-білого до теплого жовтого відтінку. Рука виглядала примарною, ніби сплетеною зі світла, але коли Діана обережно торкнулася її, відчула тепло й дивну, незвичну твердість.
— Моє тіло — це енергія, — мовила Молі. — Дивись. І в ту ж мить вона розсипалася на тисячі дрібних іскор, мов зоряний пил, щоб за секунду знову зібратися перед нею.
— Прикольно! — дівчина із захопленням дивилася на захисницю. — То паралельний світ існує? Той, що снився мені ночами, справжній?
— Так! І сьогодні вирушаємо його оглядати, — весело відповіла Молі.
— А як ми туди потрапимо? — запитала дівчина.
— У тебе є енергія. Я покажу, як нею користуватися, а потім ти згадаєш усе сама.
— А звідки в мене енергія? І чому саме зараз?
— Енергія... — Молі замислилася. — Її сьогодні зранку приніс Енцон як подарунок на день народження. А що до «чому зараз»: раніше тобі не можна було переходити в паралельний світ, бо твоя людська аура була занадто тонкою. З-під неї відчувалася б аура глазастих, і вони могли б тебе легко вислідити та вбити. А захистити себе ти б також ще не могла, бо в тебе було недостатньо енергії, а головне — навичок для цього.
— Хто такий Енцон? У мене що, дві аури? І хто мене міг убити? — нічого не розуміючи, Діана замотала головою.
— З часом ти все згадаєш і зрозумієш. Пам’ять повертатиметься поступово. Я мусила її заблокувати до сьогоднішнього дня, поки ти не подорослішаєш і зможеш розрізнити це життя й попереднє, — пояснювала Молі.
— Яке попереднє життя? — її очі, й без того великі, стали ще більшими.
— У тебе були інші батьки, інше життя. Але так сталося, що ти переродилася в іншому тілі.
— Тобто я згадаю своє попереднє життя? — із цікавістю запитала вона.
— Так, — видихнула Молі.
— Цікаво! А коли я згадаю?
— Можливо, за день, а можливо, за місяць... Я хочу тебе попередити: там може бути не все так цікаво, як ти думаєш.
— Не переймайся. Що б там не було — я це пережила! А до якого віку дожило моє попереднє тіло?
— Ти все згадаєш, — ухильно відповіла Молі. — А зараз іди снідати, і підемо прогуляємося паралельним світом. Можливо, ти там уже щось згадаєш. У нас мало часу: ввечері ж у тебе святкування, зійдуться всі родичі.
— Твоя правда, — погодилася дівчина, натягуючи одяг. — Я ледве вмовила батька відсвяткувати мій день народження в сімейному колі, а не в ресторані. Пообіцяла йому, що наступного року, коли буде кругла дата, він зможе святкувати так, як захоче...
— У мене не виходить… — розпачливо прошепотіла Діана. Вона напружено вдивлялася в повітря перед собою, ніби могла самим поглядом розірвати невидиму завісу. Але простір залишався нерухомим, глухим до її спроб.
— Роби послідовно, не поспішай, — спокійно мовила Молі, спостерігаючи за нею. — Спочатку вдихни… повільно. А на видиху відчуй, як уся твоя енергія стікається з тіла в кінчики пальців. Вона має там зібратися — теплою, живою. Ти відчуєш, як вона пульсує.
Діана заплющила очі й глибоко вдихнула. Їй так хотілося, щоб цього разу вийшло. Щоб вона нарешті змогла пройти крізь простір, а не стояти перед ним безсилою.
— Я… я відчуваю! — вирвалося в неї, і в голосі зазвучала радість, така щира, що навіть Молі ледь помітно всміхнулася.
— Тепер обережно розсунь простір. Уяви, що це штори на вікні, — м’яко підказала Молі. — Ти відчуєш щось липке під пальцями… Не лякайся, це нормально. Воно зникне.
Діана повільно провела руками перед собою. Пальці ніби торкнулися чогось невидимого, густого й пружного. На мить їй здалося, що простір чинить опір, не бажаючи впускати її по той бік. А потім повітря здригнулося. Просто перед нею з’явилася тонка тріщина, ледь помітна, мов перша волосинка на склі. Вона тремтіла, розповзалася в боки й поступово ширшала, ніби простір оживав під її руками.
— У мене виходить... — прошепотіла вона, боячись навіть повірити.
Щілина стала достатньо широкою, щоб пройти. Діана ступила вперед — і світ миттєво змінився. Тиша вдарила по вухах — важка й неприродна. Здавалося, вона мала вагу: проникала під шкіру, обплутувала думки.
— Ти звикнеш, — сказала Молі, уважно дивлячись на неї.
— Це… дивно, — Діана зіщулила плечі, ніби її раптом пробрав холод. Вона озирнулася, відчуваючи, як незвичний світ навколо тисне своєю тишею. — Мені трохи страшно. Уві сні було… легше.
— Коли твоє тіло звикне, ти будеш відчувати те саме, що й уві сні.
— Правда? — з недовірою перепитала Діана.
— Тебе ще буде складно витягнути з цього світу! — розсміялася Молі. — А тепер сідай на мене, і ми полетимо.
— А я що, сама не можу?
— Ні, у тебе ще тіло не готове. Та й енергії, щоб самостійно літати, потрібно більше. Сідай на мене. Тут недалеко є місцевий базарчик, зараз там багато людей. А багато людей — це багато істот.
#2063 в Фентезі
#531 в Міське фентезі
#5452 в Любовні романи
#1334 в Любовне фентезі
Відредаговано: 15.11.2026