Глава 3

Весілля вирувало, мов живий організм: музика пульсувала в повітрі, сміх переливався від столу до столу, келихи дзенькали, а яскраві сукні миготіли, мов барвисті хвилі. Маша на мить відступила від цього гамору й зупинилася біля дзеркала, що тягнулося вздовж стіни ресторану.

Вона подивилася на своє відображення — і ледь помітно усміхнулася. Вона була бездоганною. Весільна сукня м’яко спадала по фігурі, підкреслюючи її силует, а фата ніжними хвилями лягала на чорне, мов ніч, волосся. Смарагдове кольє виблискувало на шиї, ще більше підкреслюючи глибину зелених очей. Маша виглядала саме так, як мріяла. Навіть краще. Ненадовго вона дозволила собі просто насолодитися цим видовищем. Сьогодні все було так, як вона хотіла. Її день. Її весілля. Її нове життя. Вона повільно перевела погляд у зал — туди, де серед гостей стояв він, від сьогодні її чоловік. Надійний, успішний, уважний... 

Саме таким він і був. Вони познайомилися в суді: він — молодий прокурор, вона — ще недосвідчена, але амбітна адвокатка. Того дня вона виграла справу, а він підійшов привітати її. Кілька слів, усмішка, короткий погляд — і далі все закрутилося так стрімко, ніби сама доля вирішила не гаяти часу. Він умів залицятися красиво. Квіти без приводу, вечері в дорогих ресторанах, подарунки, від яких перехоплювало подих. Він ніколи не змушував її сумніватися в його зацікавленості. Кольє на її шиї теж було від нього. Маша торкнулася пальцями холодного смарагду й знову усміхнулася. Гарний подарунок. Гарний чоловік. Гарне життя. Здавалося, сьогодні в її житті нарешті все стало на свої місця. 

Потім вона перевела погляд на Діму, який про щось розмовляв зі своєю мамою. Вона мусила визнати, що її чоловік поступався Дімі зовні: не такий гарний, не такий високий, не такий широкоплечий, не такий... І якби існував бодай один шанс, що Діма одружиться з нею, цього весілля не було б... 

Маша поринула у спогади.

Того дня, коли вона дізналася про смерть Діани, Маша не плакала. Не сумувала. Мабуть, вона була єдиною, хто не відчув справжньої втрати. Десь глибоко всередині, у тій частині душі, куди не заглядають навіть уночі, ворушилася тиха, сором’язлива радість. Радість, яку доводилося ховати за скорботним виразом обличчя, удавати, що їй справді шкода. Вона люто ненавиділа Діану. І якби могла, сама задушила б її — без жалю, без вагань. Маша й до кінця не усвідомлювала, звідки в ній узялося це почуття. Воно просто жило в ній, розросталося, міцніло, пускаючи коріння дедалі глибше. Вона відчувала в Діані загрозу. Бачила, як Діма дивиться на неї. Не так, як на інших. У його погляді було щось, чого Маша не могла не помічати, хоч як намагалася переконати себе, що їй це лише здається. 

А коли дізналася, що вони навчаються разом в інституті, страх стиснув їй горло. Навіть роман Діми з Наташею непокоїв її менше. Маша знала: це мине. Діма награється, втратить інтерес — і все повернеться на свої місця. Та навіть коли вона дізналася, що найближчий друг Діми, Вітя, почав зустрічатися з Діаною, страх нікуди не зник. Він і далі жив у ній — тихий, впертий, невідступний. 

Потім Діани не стало. І на мить Маші здалося, що все нарешті вирішилося. Та дуже скоро вона зрозуміла: стало тільки гірше. Діма змінився. Віддалився від усіх, ніби разом із Діаною з його життя зникло щось важливе, чого він сам не міг назвати. Його перестали цікавити дискотеки, випивка, гучні компанії. Він із головою поринув у навчання, і спочатку це навіть здавалося добрим знаком. Але разом із усім цим зникли його жарти, легкість, безтурботність, які колись так легко притягували до нього людей. Він ніби замкнувся зсередини. Звів навколо себе крижану стіну, крізь яку ніхто не міг пробитися.

Дівчата з’являлися — і зникали, не витримуючи його холодної байдужості. Жодна не затримувалася надовго. Жодна не могла повернути йому того Діму, якого всі знали раніше. А Маша дивилася на це й дедалі виразніше відчувала: навіть після смерті Діана залишалася між ними...

Маша згадала той вечір — день народження батька Діми. У ресторані зібралося чимало гостей, лунала музика, дзвеніли келихи, а навколо панувала святкова метушня. Та Машу того вечора цікавило лише одне. Вона спеціально підсіла до Діми. За тиждень до цього її нинішній чоловік зробив їй пропозицію, і тепер Маша мусила дізнатися, чи залишилася бодай якась надія на їхнє спільне майбутнє, перш ніж дати відповідь своєму залицяльнику.

Вона тримала в руці келих вина й усміхнулася:

— Давай вип’ємо за твого батька.

— Давай, тільки я собі компоту наллю, — відповів він і потягнувся до глечика.

— Але ж сьогодні день народження твого батька. Можна випити один келих, — Маша обдарувала його своєю чарівною усмішкою, яка зазвичай діяла на чоловіків безвідмовно.

Та цього разу вона не подіяла.

— Ні, я більше не буду пити.

Його голос прозвучав твердо, а усмішка, якщо її взагалі можна було так назвати, виявилася холодною й короткою.

— Якби я тоді був тверезий, Діана зараз була б жива.

— Але ж не ти її вбив, а той бандит, — якомога м’якше заперечила Маша.

— Він хотів ударити мене, — у його голосі промайнула гірка провина. — А вона відштовхнула його... А я сидів п’яний! Не міг навіть зреагувати. Діма опустив погляд на келих із компотом, ніби й там, у прозорій рідині, міг побачити той вечір. — Я тоді поклявся собі — ні краплі в рот. 

Маша дивилася на нього й відчувала, як усередині повільно згасає остання надія. Вона прийшла сюди, щоб почути, чи є для неї місце в його майбутньому. А натомість знову почула ім’я Діани — тієї, якої вже не було поруч, але яка тінню залишалася між ними.

— Але ж минуло сім років, — вона обережно погладила його по плечу. — Треба жити далі.

— Я і живу. Але варто мені заплющити очі — і я знову бачу її... Бачу, як вона лежить на снігу... Вона врятувала мене. А тепер я буду рятувати людей, щоб вона там, на небесах, бачила: недарма вона тоді це зробила.

— А як справи на роботі? — Маша поспішно перевела тему, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. Вона більше не хотіла чути про Діану. Навіть мертва, та примудрялася бути присутньою в їхньому житті — у кожній згадці, у кожному спогаді Діми. І це бісило Машу дедалі сильніше.