Глава 2

Тетяна Лисенко вела доньку за руку: вони поверталися після занять бальними танцями. Вечірнє повітря було теплим, і Софійка ледь не підстрибувала на кожному кроці, переповнена новинами.

— Мам, уявляєш, я сьогодні нарешті сіла на шпагат! — вигукнула вона, сяючи від гордості.

Тетяна усміхнулася, міцніше стиснувши маленьку долоньку.

— Ти в мене молодчинка. Бачиш, а ти боялася, що не вийде.

— І мене ще й тренерка похвалила! — не вгавала Софійка. — А ще я сьогодні танцювала в парі із Сашком.

— Це той руденький? — із ледь помітною усмішкою уточнила мати.

— Так… — дівчинка скривилася. — Але він такий незграба! Два рази наступив мені на ногу. І рухається, як дерев'яний!

Серйозність, із якою вона це сказала, була такою щирою, що Тетяна тихо засміялася.

— Ну, він же нещодавно прийшов, — м'яко зауважила вона. — Трохи часу, і в нього почне виходити краще.

— Можливо… — Софійка знизала плечима, але вже за мить її думки полетіли далі. — Мам, а ми поїдемо сьогодні до тата?

— Ми ж учора були, — спокійно відповіла мати. — Тільки заважатимемо йому.

— А тато сказав, що коли я приїжджаю, то надихаю його! — швидко випалила дівчинка, ніби це був найпереконливіший аргумент у світі.

Тетяна зітхнула, але в очах її з'явилося тепло.

— Добре. Але ненадовго, мені ще вечерю готувати. Біля машини Софійка одразу пожвавішала:

— А можна я сьогодні сяду попереду?

— Ні, — м'яко усміхнулася мати, вкотре повторюючи звичне правило. — Маленьким дітям спереду сидіти не можна.

— Я не маленька! Мені вже сім! — гордо підняла підборіддя Софія.

— Ти вже не маленька, — лагідно погодилася мама, — але ще не настільки доросла.

Дівчинка зітхнула, але слухняно вмостилася на задньому сидінні й уже за хвилину знову про щось захоплено розповідала. Тетяна слухала впівуха. Вона давно звикла до цього безперервного потоку слів, у ньому було щось рятівне. Софійчина балакучість ніби відганяла тишу... ту саму, в якій жила пам'ять. Бо іноді, коли дівчинка раптом замовкала (що траплялося рідко), у Тетяни стискалося серце. У ці короткі миті Софія ставала неймовірно схожою на Діану. Ті самі великі сині очі, та сама тиха усмішка, навіть легкий нахил голови... І тоді біль підступав так різко, що перехоплювало подих, а вперта сльоза зрадницьки виступала на очах...

Вони ще не встигли заїхати на територію заводу, як назустріч вийшов охоронець.

— Доброго дня. Ваш чоловік біля складу, відправляють товар.

— Доброго дня! — весело перебила Софійка. — А я сьогодні сіла на шпагат!

Тут її знали всі. Вона теж знала всіх і вважала це своїм маленьким королівством. Колись її батько починав лише з невеликої лінії виробництва сирів. Тепер на її місці стояло велике підприємство з широким асортиментом, а разом із бізнесом зростали й прибутки. Та була в цього успіху й інша сторона: чим більше ставало справ, тим менше залишалося часу на найважливіше. Саме тому ці короткі візити ставали для них особливими. Нехай ненадовго, нехай між роботою та нескінченними справами, але вони все одно намагалися бути разом. Після декрету мати так і не вийшла на роботу, адже потреби в грошах у них не було. Вона могла дозволити собі залишитися вдома й присвятити себе сім'ї. І робила це не з примусу чи обов'язку, а тому, що справді любила свою родину. Для неї дім, чоловік і донька стали тією справою, якій вона хотіла віддавати свій час і сили.

Софійка вирвала руку з маминої долоні й побігла до батька, який стояв біля вантажівки з паперами в руках.

— Тату! Привіт!

Чоловік обернувся, і його обличчя одразу змінилося, ніби всі робочі думки на мить відійшли кудись убік.

— Привіт, моє золото, — усміхнувся він, нахилився й поцілував доньку в щоку. — Як справи?

— Я сьогодні сіла на шпагат! І мене тренерка похвалила!

— Ого! Вітаю! — щиро зрадів батько й ніжно погладив її по голові. — От молодець!

— А ти мені сьогодні покажеш завод?

— Я ж тобі щоразу його показую, — усміхнувся він. — Тобі ще не набридло?

— Мені треба з усіма привітатися! — серйозно пояснила вона, ніби це була надзвичайно важлива справа.

— І похвалитися, що сіла на шпагат, — додала мати, не стримуючи усмішки.

— Ну добре, домовилися, — підсумував батько, киваючи. — Я закінчу тут. Це хвилин десять, і ми поїдемо їсти морозиво.

— Ура! Морозиво! — Софійка аж підскочила від радості.

— Ні-ні, — запротестувала Тетяна. — Спочатку треба поїсти нормальної їжі.

— Сьогодні можна зробити виняток, — батько змовницьки підморгнув доньці. — Спочатку ненормальна, потім нормальна. У нас свято: Софія вперше сіла на шпагат!

Тетяна не витримала й засміялася, дивлячись на цих двох змовників.

— Добре, ви перемогли. Їдемо їсти морозиво. Софійка радісно засміялася, а батько задоволено всміхнувся, дивлячись на доньку. Тетяна теж посміхнулася, спостерігаючи за ними, і раптом відчула, як щось тепле й світле розливається всередині, на коротку мить відтісняючи той тихий біль, що оселився в її серці після смерті старшої доньки.

Лише на мить. Але іноді й цього було достатньо, щоб знову відчути себе просто мамою, щасливою поруч зі своєю дитиною.