РОЗДІЛ 10

    Я лежала на ліжку, втупившись у стелю. Ніч була тихою, але в моїй голові лунали слова Олексія, які я ніяк не могла зрозуміти.

"Ти занадто молода, щоб розуміти деякі речі."

    Його голос звучав у моїй пам’яті, наче ехо, яке не хотіло затихати. Я намагалася згадати його обличчя в той момент, коли він це говорив. Його очі були серйозними, але в них було щось ще — щось, що я не могла розшифрувати.

"Ти для мене як дитина."

    Ці слова боліли. Вони були ніби ножем, який розрізав мої спроби зрозуміти, що між нами відбувається. Я не хотіла бути для нього дитиною. Я хотіла, щоб він бачив мене такою, якою я була — сильною, дорослою, здатною розуміти його.

    Але чому тоді я сама не могла зрозуміти своїх почуттів?

    Раптом мої думки переключилися на Рому.

    Я згадала його дзвінок. Його голос, який звучав так, ніби він справді скучив.

"Я люблю тебе."

   Ці слова колись могли б змусити мене посміхнутися, але зараз вони викликали лише роздратування.     Я не хотіла чути це від нього. Не зараз. Не після всього, що сталося.

   Я згадала, як ми зустрічалися. Як він завжди говорив про себе, про свої проблеми, про те, як йому важко. Я слухала, намагаючись підтримати, але згодом усвідомила, що він ніколи не питав, як я почуваюся.

"Ти хоч скучила по мені?"

   Я зітхнула, повертаючись на бік. Ні, я не скучила. І це мене навіть трохи лякало. Чому я не могла відчувати те, що, здавалося, мала б відчувати? Чому моє серце залишалося байдужим?

   А потім мої думки знову повернулися до Олексія.

   Я згадала, як ми сиділи в парку. Як він дивився кудись у далечінь, ніби шукаючи відповіді на питання, які навіть не озвучував.

"Ти змушуєш мене відчувати себе… живим."

  Ці слова були такими простими, але вони зачепили мене глибоко. Я відчувала те саме. Коли він був поруч, я відчувала, що щось у мені оживає. Щось, що я давно забула.

Але потім він сказав:

"Ти для мене як дитина."

І це знову повернуло мене до реальності.

    Я закрила очі, намагаючись відігнати думки. Я не хотіла думати про Рому. Я не хотіла думати про Олексія. Я хотіла просто заснути і прокинутися в іншому світі, де все було б зрозуміло.

Але сон не приходив.

Я згадала, як Оля казала:

"Ти сама не знаєш, що відчуваєш."

    І це була правда. Я не знала. Я не знала, чому мене так бентежить Олексій. Чому я не можу забути його слова. Чому я не можу просто жити далі, не думаючи про нього.

Я згадала, як він пішов того вечора в парку. Як він залишив мене одну з моїми думками.

"Просто знай, що я завжди поруч."

    Ці слова звучали так, ніби він хотів сказати щось більше. Але він не сказав. І тепер я не могла перестати думати, що саме він мав на увазі.

    Я повернулася на другий бік, намагаючись знайти зручну позицію для сну. Але мої думки не давали мені спокою.

   Я згадала Рому. Його сміх, його жарти, його постійні скарги. Я згадала, як ми розійшлися, як я відчула полегшення, коли він перестав бути частиною мого життя.

   А потім я згадала Олексія. Його спокій, його загадковість, його слова, які залишалися в моїй пам’яті, наче вирізані в камені.

"Ти інша."

   Чому він так сказав? Що він мав на увазі?

   Я зітхнула й нарешті закрила очі.

   Може, я ніколи не зрозумію. Може, деякі речі залишаться загадкою.

Але одне я знала точно — моє життя вже ніколи не буде колишнім.

І це мене лякало.

І водночас — надихало.

"Чому ти так зациклилася на ньому?" — голос у моїй голові звучав різко, наче намагаючись витягти мене з цього хаосу.

"Я не зациклилася. Просто… він інший."

"Інший? Ти ж сама сказала, що він ловелас. Що він фліртує з усіма. Навіщо тобі це?"

"Він не такий, як усі. Він… він розуміє мене."

"Розуміє? Він сказав, що ти для нього як дитина. Це тобі нічого не нагадує? Рома теж так казав."

    Я стиснула подушку, намагаючись заглушити цей внутрішній діалог.

"Рома — це минуле. Олексій… він інший."

"Ти просто шукаєш порятунку. Ти хочеш, щоб хтось врятував тебе від цього хаосу. Але він не твій рятівник. Він просто чоловік, який живе своїм життям."

"Але він сказав, що я змушую його відчувати себе живим."

"І що? Це робить тебе щасливою? Ти ж навіть не знаєш, що відчуваєш сама."

Я закрила очі, відчуваючи, як сльози навертаються.

"Я не знаю. Я просто… не хочу бути одна."

"Ти не одна. У тебе є Оля. У тебе є мама. Навіть у тебе є я."

"Але це не те саме."

"Тому що ти шукаєш щось, чого не можеш знайти. Тому що ти намагаєшся заповнити порожнечу, яка завжди була в тобі."

    Я зітхнула, відчуваючи, як ці слова торкаються чогось глибокого в мені.

"Може, ти права. Але що мені робити?"

"Жити. Просто жити. І перестати шукати відповіді там, де їх немає."