РОЗДІЛ 9

    Я бачив сум в очах Ліни.

    Вона намагалася не показувати його, поводилася спокійно, тримала дистанцію, але я помічав.

    Я розумів, що вона відчуває. Цей чужий світ, тимчасове життя, відсутність контролю над тим, що буде далі. Я не міг зробити нічого, щоб змінити це.

    Тому я зникав.

    Я залишався на роботі все довше, повертався пізно, іноді приходив, коли всі вже спали. Це був мій спосіб уникнути її питань. Її погляду.

    Але щоразу, коли я заходив на кухню й бачив її там, я відчував цей погляд.

Що ти робиш, Олексію?

    І я сам не знав відповіді.

Я приносив шоколадки. Солодке пиво.

    Вона не була повнолітньою, але любила його. Я б не сказав, що вона зловживала – вона пила нечасто. Але якщо я пропонував, то підтримувала.

    Одного вечора, коли я повернувся пізно, Ліна сиділа на кухні, склавши ноги під себе, і дивилася в телефон. Я поставив на стіл дві банки пива й шоколадку.

Вона підняла очі.

 — Це що, хабар?  —  з легкою посмішкою спитала вона.

 — Це вибачення,  —  відверто сказав я, сідаючи навпроти.

Вона взяла шоколадку, крутила її в руках, але не відкривала.

 — За що?  —  її голос був спокійним, але в погляді я знову побачив те ж саме запитання.

Що ти робиш, Олексію?

    Я зробив ковток пива й знизав плечима.

     — За те, що постійно зникаю.

Вона трохи опустила очі й тихо промовила:

— Я помітила.

Я не знав, що сказати.

Вона теж мовчала.

Після кількох хвилин тиші Ліна раптом подивилася на мене й, ніби жартома, сказала:

— Ти ж не через мене тікаєш?

Я ледь не вдавився.

    — Що?

    — Ну, ти приходиш все пізніше, тікаєш на вихідні, ніби уникаєш мене з Олею, — вона злегка посміхнулася, але її очі були серйозними.

Я намагався зберігати спокій.

    — Я просто зайнятий, — сказав я якнайбайдужіше.

Вона дивилася на мене ще секунду, а потім кивнула.

    — Гаразд.

І все. Вона не питала більше.

    Але я відчував, що вона мені не повірила.

Я хотів відволіктися.

    Саме тому завів нову дівчину, думаючи, що це допоможе.

    Намагався показати, що я не дивлюся в бік Ліни, що вона для мене не більше ніж ще одна мешканка хостелу.

Але я зрозумів, що напартачив, коли ми всі разом сиділи на кухні, і Оля раптом запитала:

    — Олексію, а скільки їй років?

Я, не замислюючись, відповів:

— Двадцять п’ять.

Оля й Ліна обмінялися поглядами.

Відчуття, що я зробив щось не так, різко наросло.

Ліна опустила очі, ковтнула чай і тихо сказала:

— Ну, непогано.

Її голос був рівним, але я відчував напругу.

Я подивився на Олю, і вона теж дивилася на мене з якимось дивним виразом – ніби не вірила в те, що я тільки що сказав.

Того вечора я довго лежав у ліжку й дивився у стелю.

Тому я прийняв рішення.

Наступний тиждень я взагалі не повернуся в хостел.

Дам всім час.

Дам собі час.

Бо я почав розуміти, що ця ситуація стає складнішою, ніж я хотів би.

***

— Двадцять п’ять? Серйозно? — Оля підняла брови й подивилася на мене так, ніби щойно дізналася якусь надзвичайно шокуючу новину.

Вчора вона випадково ляпнула про вік дівчини Олексія, і, як виявилося, потрапила в точку.

Ми говорили про це до опівночі, а я все ніяк не могла викинути цю тему з голови.

— Я думала, що вона хоча б ближче до його віку, а тут… — Оля відкусила шматочок шоколадки, яку ми розділили навпіл.

— Ага, а йому сорок. — Я покрутила ложку в руках, намагаючись говорити байдуже.

Оля усміхнулася:

— І тобі це не здається трохи дивним?

Я знизала плечима.

— Він же ловелас. Нічого нового.

Вона уважно подивилася на мене, примруживши очі.

— Тобі це заважає?

Я різко підняла голову:

— З чого ти це взяла?

— Не знаю… — вона витягнула ноги й потягнулася. — Просто ти виглядаєш так, ніби ця інформація тебе зачепила.

Я закотила очі.

— Це просто цікаво, Олю. Ну правда, двадцять п’ять? Він міг би бути їй батьком.

— Але не є.

Я змовчала.

— Хочеш чесно? — Оля нахилилася ближче. — Ти сама не знаєш, що відчуваєш.

Я хотіла щось заперечити, але…

Вона мала рацію.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Думки про Олексія, про його дівчину, про те, як він уникає мене, крутилися в голові, як нав’язлива мелодія. Я намагалася переконати себе, що мені байдуже, що це його життя, і я не маю права втручатися. Але чому тоді мені було так важко?

Я згадала його слова: "Ти сильна, Ліно. Сильніша, ніж думаєш." Чому вони звучали в моїй голові знову і знову? Чому його присутність, його погляд, його мовчання так сильно впливали на мене?

Я не знала. І це мене лякало.

Наступного ранку я прокинулася з важкою головою. Оля вже була на ногах, готувала сніданок. Я сіла за стіл, намагаючись не дивитися на порожній стілець Олексія.

— Ти в порядку? — запитала Оля, ставлячи переді мною чашку кави.

Я кивнула, але вона не повірила.

— Ліно, якщо щось турбує, ти можеш мені сказати.

Я зітхнула.

— Я не знаю, що відчуваю. І це мене бентежить.

Оля сіла навпроти мене.

— Може, ти просто занадто багато думаєш про нього?

— Може, — прошепотіла я. — Але я не можу зупинитися.

Вона взяла мою руку.

— Ти не одна, Ліно. Я завжди поруч.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

— Дякую, Олю.

Ми сиділи мовчки, пиючи каву, і я відчувала, що хоч трохи, але полегшало.

На ранок мені було важко зібратися з думками й налаштуватися на навчання.

Я ввімкнула ноутбук і, щойно почався урок, почула той самий знайомий, трохи противний голос учительки математики: