РОЗДІЛ 8

Життя потроху входило в якийсь ритм, хоч і чужий для мене. Оля знайшла роботу, а в мене відновилося навчання. Звісно, онлайн, але це було краще, ніж нічого. Я намагалася звикнути до нового формату, хоча думками все одно поверталася до того, що ще кілька місяців тому мала б складати ЗНО. Тепер же буде якесь НМТ – нова система, нові правила, але мені було байдуже.

Я впораюся.

Я повторювала ці слова, ніби це мало допомогти.

А поки що навчання було моєю єдиною розрадою. Я заповнювала ним дні, щоб не думати, що більше не вдома. Що не знаю, скільки це триватиме. Що не знаю, чи зможу коли-небудь повернутися.

Чоловіки в хостелі – хоча я все одно називала їх хлопцями, бо мені було так зручніше – ставилися до мене та Олі дуже тепло. Я не відчувала себе чужою серед них, хоча й розуміла, що всі вони значно старші за мене.

Сергій, Сан Санич, Олексій – усі вони по-своєму піклувалися про нас.

Але останнім часом я все частіше помічала, що Олексій багато часу проводить з Олею.

Вони часто сиділи разом у вітальні, розмовляли, інколи виходили на вулицю разом покурити. Одного разу вони навіть поїхали в клуб і повернулися тільки наступного дня.

Я не розуміла, що саме відчувала з цього приводу.

Чи ревнувала?

Я намагалася сказати собі, що ні, що мені просто цікаво.

Але якоїсь мірою мені хотілося бути на її місці.

Мені подобалися наші вечірні розмови з Олексієм.

Вони були… домашніми. Простими. Теплими.

Він не говорив багато про себе, але коли розповідав – це завжди було цікаво. Я хотіла дізнатися про нього більше, але не наважувалася питати.

Я, звісно, розуміла, що він ще той ловелас, це було очевидно. Я бачила, як він поводиться, як фліртує з жінками, як легко перемикається з однієї на іншу.

І все ж…

Було в ньому щось, що чіпляло.

Але потім я згадувала про його вік.

Йому сорок.

Мені шістнадцять.

Це було єдине, що мене зупиняло.

Хоча… чи справді?

Я давно переросла свій вік. Давно відчувала себе не шістнадцятирічною дівчиною, а кимось старшим, дорослішим.

Але це не те, що я хотіла показувати.

Близькі бачили мене такою, якою я їм дозволяла мене бачити. Тому я не говорила ні з ким про свої почуття, ні про те, що мене турбувало.

Я просто займала свій вільний час навчанням, книгами та фільмами.

Мені подобалося тут.

Але водночас я хотіла додому.

Щоночі, коли всі засинали, я залишалася наодинці зі своїми думками.

Я лежала в ліжку, стискаючи ковдру, і сльози самі текли по щоках.

Я намагалася не видавати звуків, щоб не розбудити Олю. Але всередині мене все кричало.

Я не хочу тут бути.

Я хочу додому.

Я писала мамі, благала її забрати мене назад.

Але вона тільки відповідала:

— Ти мусиш залишитися. Це для твого ж блага.

Мені хотілося кричати, сперечатися, доводити, що я знайду спосіб жити вдома, що я більше не можу тут.

Але щоразу я просто опускала телефон і закривала обличчя руками.

Я була тут.

Я не знала, на скільки.

І від цього мені ставало ще болючіше.

Одного вечора, коли я сиділа у вітальні з книгою, Олексій підійшов до мене. Він сів поруч, не кажучи ні слова, і просто дивився на мене. Його погляд був таким інтенсивним, що я відчула, як серце почало битися частіше.

— Ти щось хочеш? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.

Він усміхнувся, але в його очах була якась тінь.

— Просто думав, як ти тут справляєшся.

Я зітхнула, відкладаючи книгу.

— Як усі, мабуть. Намагаюся не думати про те, що відбувається.

Олексій кивнув, ніби розумів.

— Ти сильна, Ліно. Сильніша, ніж думаєш.

Його слова змусили мене відчути себе трохи краще. Але водночас вони викликали нову хвилю сумнівів.

— Я не відчуваю себе сильною, — призналася я. — Іноді мені здається, що я просто біжу від усього.

Він задумався на мить, а потім сказав:

— Іноді втеча — це єдиний спосіб врятувати себе.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Але він вже підвівся і пішов, залишивши мене з новими питаннями.

Тієї ночі я знову не могла спати. Думки про Олексія, про Олю, про те, що я залишила вдома, не давали мені спокою. Я вийшла на кухню, щоб випити води, і зустріла там Сан Санича. Він сидів за столом, пив чай і дивився у вікно.

— Не спиться? — запитав він, коли я сіла поруч.

Я кивнула.

— Як ти тут, доню? — запитав він, і в його голосі була щира турбота.

Я зітхнула.

— Не знаю. Іноді мені здається, що я звикаю. А потім раптом усвідомлюю, що це не мій дім.

Сан Санич кивнув, ніби розумів.

— Дім — це не місце, доню. Це люди. І ти завжди можеш знайти новий дім.

Його слова змусили мене задуматися. Можливо, він був правий. Але це не робило мені легше.

— Я просто хочу, щоб усе повернулося, як було, — прошепотіла я.

Сан Санич поклав руку на мою.

— Я знаю, доню. Але іноді життя дає нам те, що нам потрібно, а не те, що ми хочемо.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

— Я не знаю, чи зможу коли-небудь звикнути до цього.

— Ти зможеш, — сказав він твердо. — Ти сильна. І ти не одна.

Його слова стали для мене маленьким променем надії. Але я знала, що навіть якщо я сильна, це не означає, що мені не боляче.

І цей біль, здавалося, ніколи не зникне.