РОЗДІЛ 7

Олексій

Я сидів на кухні, задумливо крутив у руках ложку, слухаючи, як годинник на стіні тихо відбиває секунди. Було вже пізно, усі давно розійшлися по кімнатах, і тільки я залишався тут, не поспішаючи йти спати. Нічний час завжди був для мене особливим – моментом, коли можна залишитися наодинці зі своїми думками, навіть якщо вони були незручними чи важкими.

Двері тихо рипнули, і я підняв голову.

У кухню зайшла Ліна.

Від Саші я знав про неї зовсім небагато: їй лише 16, вона добре вчиться, грає на фортепіано, любить робити квіти з атласної стрічки. Але нічого з цього не могло пояснити, чому з моменту нашого першого знайомства я не міг викинути її з голови. Щось у ній зачепило мене. Її погляд.

Від самого першого моменту, як вона переступила поріг цього хостелу, її очі сказали більше, ніж могли б сказати слова. Вони не були наповнені страхом, як у багатьох, хто тікав від війни. Вони були глибші, доросліші, ніж мали б бути у 16 років. У них було щось таке, що не дозволяло мені просто відвести погляд і забути.

Я занадто поринув у свої думки, поки не зрозумів, що просто сиджу й дивлюся на неї.

Переді мною стояла вона – у рожевих піжамних штанах, сірих тапках і майці, одна бретелька якої сповзла з плеча, оголюючи його тендітну лінію.

Я ковтнув.

Це було неправильно. Абсолютно.

Їй всього лише 16.

Я змусив себе відвести погляд і привітався, намагаючись надати голосу звичного спокою.

Ліна, здається, мене навіть не почула. Вона позіхнула, протерла очі й потягнулася за водою до холодильника. Відкрутила кришку, налила собі повну склянку, зробила кілька ковтків.

Лише потім, ніби спохопившись, кинула на мене погляд і тихо сказала:

— Привіт.

Я відчув, як мимоволі стискаю ложку в руці.

Ця ситуація була… дивною.

Я намагався переконати себе, що вона – просто ще одна мешканка цього хостелу. Але щось у мені не піддавалося цій логіці. Вона була іншою. І я вже знав, що це стане проблемою.

Ліна допила воду, поставила склянку в раковину й, не кажучи більше ні слова, вийшла з кухні.

Я провів її поглядом, поки її силует не зник за дверима.

Кілька секунд просто сидів у тиші, намагаючись повернути свої думки в нормальне русло. Але щось у мені не давало цього зробити. Я тяжко зітхнув, встав і підійшов до вікна. Відчинив його, випустивши з кімнати застояне повітря, і дістав із кишені пачку сигарет.

Запальничка клацнула, і я зробив глибокий затяжний вдих.

Тютюновий дим із ментолом різонув у легенях, змушуючи голову трохи прояснитися.

Я видихнув повільно, спостерігаючи, як дим змішується з нічним повітрям.

Це просто думки. Просто гра уяви.

Але чому, коли вона зайшла до кімнати, все в мені ніби напружилося?

Я відкинув сигарету в попільничку, спостерігаючи, як тліє її кінчик.

Мені потрібно було відпустити її зі своїх думок. Але чим більше я переконував себе в цьому, тим сильніше розумів, що вже програв цю битву.

Розширена частина:

Я стояв біля вікна, спираючись на підвіконня, і дивився на темні вулиці. Нічне місто завжди мало своєрідну магію – тишу, яка приховувала тисячі історій, тисячі болів і радощів. Але сьогодні навіть ця тиша не могла втихомирити мій розум.

Ліна.

Її ім’я лунало в моїй голові, як нав’язлива мелодія, від якої неможливо позбутися. Я намагався згадати, коли саме вона стала для мене чимось більшим, ніж просто дівчинкою, яка живе в тому ж хостелі. Можливо, це сталося того дня, коли я побачив, як вона грає на фортепіано в загальній кімнаті. Її пальці легенько ковзали по клавішах, і музика, яку вона створювала, була настільки чистою, настільки щирою, що я не міг відірвати погляду. Або, можливо, це було того вечора, коли вона розповідала про свої квіти з атласної стрічки, і її очі сяяли від ентузіазму, наче вона відкривала мені цілий світ, про який я ніколи не знав.

Але найбільше мене вразив її погляд. Він був таким… важким. Ніби вона несла на собі тягар, який навіть я, дорослий чоловік, не зміг би витримати. І це мене зачіпало. Я хотів зрозуміти, що ховається за цими очима, що за історія стоїть за її тихим голосом і спокійною посмішкою.

Я знову зітхнув і закрив вікно. Повітря в кімнаті стало свіжішим, але мої думки залишалися такими ж заплутаними. Я знав, що не маю права дозволяти собі таке. Вона була дитиною. А я… я був дорослим, який мав би знати краще. Але чому тоді я не міг перестати думати про неї?

Я повернувся до столу, сів і схопився за голову. Мені потрібно було взяти себе в руки. Мені потрібно було забути. Але як? Як забути те, що вже вкоренилося в твоїй свідомості, наче коріння дерева, яке неможливо вирвати, не пошкодивши себе самого?

Я глянув на годинник. Північ. Час, коли розум найбільш вразливий, коли всі страхи та бажання виходять на поверхню. Я знав, що не засну цієї ночі. Не з цими думками.

Я встав і вирішив пройтися по хостелу. Може, рух допоможе мені трохи розібратися в собі. Я вийшов із кухні й повільно пройшовся коридором. Стіни були прикрашені фотографіями мешканців, які жили тут раніше. Усі вони мали свої історії, свої біди та радощі. Але ніхто з них не залишив у мені такого сліду, як Ліна.

Я зупинився біля її дверей. Вони були закриті, і я не міг почути жодного звуку зсередини. Мені раптом стало цікаво, про що вона думає зараз. Чи сниться їй щось гарне, чи, може, вона так само, як і я, лежить у темряві, борючись із своїми думками?

Я відійшов від дверей, відчуваючи, як моє серце б’ється частіше. Це було нерозумно. Я не мав права так думати. Але чим більше я намагався забути, тим сильніше вона засідала в моїй голові.

Я повернувся до своєї кімнати, закрив двері й сів на ліжко. Ніч була довгою, і я знав, що до ранку мені не знайти спокою. Але, можливо, це було покаранням за мої думки. За те, що я дозволив собі заглянути туди, куди не мав права.