РОЗДІЛ 6

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай. У кімнаті було тихо, тільки Оля спокійно дихала уві сні. За вікном світало, але місто здавалося сірим і непривітним. Я сіла на ліжку, витягнула ноги й обхопила себе руками. Нічна розмова з Олексієм не виходила з голови. Його слова, його погляд… Вони залишили слід, якого я не могла позбутися.

Я вирішила, що свіже повітря допоможе розібратися в думках. Швидко одягнувшись, я тихо вийшла з кімнати. На кухні було порожньо, тільки біля вікна стояла незмінна пачка сигарет, яку, здається, залишав Олексій.

Я налила собі кави й вийшла на вулицю. Повітря було прохолодним, легкий вітер бився об шибки вікон. Я стояла біля входу, тримаючи чашку в руках, коли почувся звук запальнички.

— Ти знову без дозволу виходиш? — голос Олексія змусив мене здригнутися.

Я обернулася. Він стояв трохи осторонь, підкурюючи сигарету. Його очі звузилися від ранкового світла, а волосся було скуйовджене, ніби він щойно встав із ліжка.

— Я не просила дозволу, — відповіла я, вдивляючись у його обличчя.

Він усміхнувся куточком губ, але нічого не сказав. Ми стояли мовчки, п’ючи каву й спостерігаючи за тим, як прокидається місто. Його мовчання не було незручним, воно було… правильним. Якби я зараз пішла, він би не зупинив. Якби залишилася – не прогнав би.

— Ти часто виходиш вранці? — запитала я після довгої паузи.

— Коли не можу спати, — відповів він, випускаючи дим. — А це майже завжди.

Я не знала, що сказати. Хотіла запитати, чому, але розуміла – він або не відповість, або скаже щось, що змусить мене думати про нього ще більше.

— Ти дивна, — сказав він раптом.

— Чому? — здивувалася я.

— Бо більшість людей намагаються триматися осторонь від тих, хто не говорить про себе. А тебе це тільки більше цікавить.

Я насупилася.

— Я просто…

— Просто хочеш знати, хто я? — його погляд був пронизливим.

Я затримала подих. Його слова зачепили щось у мені.

— А якщо так? — відповіла я, піднімаючи голову.

Олексій усміхнувся, але цього разу в його усмішці було щось темне, щось небезпечне.

— Тоді тобі слід бути обережною, Ліно. Іноді відповідь може виявитися не такою, як ти очікуєш.

Ми стояли ще кілька секунд у тиші. Потім він докурив, загасив недопалок об бетон і пішов назад до хостелу, навіть не попрощавшись.

Я стояла ще довго. Його слова звучали у голові, залишаючи після себе відчуття, ніби я щойно ступила на щось незвідане.

І це місце, цей момент, цей чоловік — усе це було чимось більшим, ніж просто випадковістю.

День тягнувся повільно. Оля вмовила мене прогулятися містом, і ми разом вийшли на центральну площу. Я намагалася розсіяти думки, слухаючи її розповіді, але десь у глибині свідомості все ще чула голос Олексія.

— Ліно, ти взагалі мене слухаєш? — запитала Оля, підозріло дивлячись на мене.

— Що? Так, звісно, — збрехала я.

Вона скептично зиркнула на мене, але нічого не сказала.

Ми зайшли в невеличку кав’ярню, і поки чекали на замовлення, мій телефон завібрував. Повідомлення від невідомого номера:

“Не варто шукати відповіді там, де вони тобі не потрібні.”

Я завмерла. Пальці стиснули телефон сильніше.

— Все нормально? — запитала Оля.

Я кивнула, не відриваючи очей від екрану. Це був Олексій. Я не записувала його номер, але чомусь була впевнена, що це він.

Я хотіла відповісти, але щось зупинило мене. Я просто заблокувала телефон і поклала його на стіл.

— Ходімо звідси, — сказала я, не чекаючи, поки Оля доп’є свою каву.