РОЗДІЛ 5

Олексій стояв осторонь, ніби не бажаючи втручатися в нашу розмову. Його погляд був спокійним, але в ньому було щось, що привертало увагу. Він не намагався бути привітним, як Сан Санич, або жартувати, як Сергій. Він просто дивився. І цей погляд змушував мене відчувати себе трохи незручно.

— Ти теж тут живеш? — несміло запитала я, намагаючись розірвати тишу, яка повільно заповнювала кухню.

— Так, — відповів він коротко, не відводячи погляду. — Вже кілька місяців.

— А чому... — я хотіла запитати, чому він тут, але зупинилася. Це було занадто особисте питання для першої зустрічі.

— Чому я тут? — він перебив мої думки, ніби прочитав їх. — Життя таке. Іноді опиняєшся там, де не планував.

Його слова звучали просто, але в них була глибина, яку я відчула. Він не намагався пояснювати чи виправдовуватися. Просто констатував факт.

— А ти звідки? — запитав він, нарешті відвернувши погляд і взявши зі столу чашку з кавою.

— З України, — відповіла я. — Ми з сестрою... — я зупинилася, не знаючи, як пояснити все, що сталося останніми днями.

— Зрозуміло, — кивнув він, ніби йому дійсно було зрозуміло. — Тут багато хто з України. І не тільки.

— А ти? — несміло запитала я.

— Я звідси, — відповів він. — Але це не означає, що я тут вдома.

Його слова змусили мене задуматися. Він говорив так, ніби кожне слово мало вагу. Ніби за його спокоєм ховалося щось більше.

— Ну, дівчата, — перебив нашу розмову Сан Санич, — ви тут зараз свої. Якщо щось треба, питайте. Ми тут всі як сім’я, хоч і дивна.

Я кивнула, відчуваючи, як легка напруга поступово зникає. Може, це місце справді не таке страшне, як здавалося спочатку.

— Дякую, — сказала Оля, усміхаючись. — Ми спробуємо не заважати.

— Та ви не заважаєте, — засміявся Сергій. — Тут і так тихо, як у бібліотеці. Ваш прихід хоча б розбавив атмосферу.

Ми всі засміялися, і на хвилинку мені здалося, що все буде добре. Але потім я знову подивилася на Олексія. Він стояв осторонь, ніби не бажаючи бути частиною цієї легковажності. Його погляд був спокійним, але в ньому було щось, що нагадувало мені про те, що ми всі тут — лише тимчасові гості.

— Ну що, дівчата, — сказав Сан Санич, — час відпочивати. Завтра новий день, нові справи.

Ми попрощалися з усіма і повернулися до своєї кімнати. Оля відразу ж лігла на своє ліжко, а я сіла біля вікна, дивлячись на місто, яке тепер мало стати нашим домом.

— Як думаєш, ми тут довго пробудемо? — запитала Оля, перевертаючись на бік.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Але, схоже, нам доведеться звикати.

— Звикати, — повторила вона, ніби пробуючи це слово на смак. — Це звучить так, ніби ми вже нікуди не їдемо.

— Може, і так, — сказала я, дивлячись на свої руки. — Але поки що ми тут. І це все, що має значення.

Оля мовчала, і я знала, що вона думає те саме, що й я. Ми обидві розуміли, що це місце — лише тимчасовий притулок. Але поки що він був єдиним, що ми мали.

Я зітхнула і підвелася зі свого місця. — Піду прогуляюся, — сказала я, натягуючи куртку.

— Зараз? — здивовано запитала Оля. — Вже пізно.

— Мені потрібно трохи повітря, — відповіла я, не дивлячись на неї. — Я недалеко піду.

Вона не заперечувала, лише кивнула. Я знала, що вона розуміє мене. Іноді тиша кімнати ставала занадто гнітючою, і тоді єдиним порятунком було вийти назовні.

Я вийшла з хостелу і опинилася на порожній вулиці. Нічний повітря був холодним, але я не відчувала дискомфорту. Навпаки, цей холод допомагав мені зібрати думки.

Я пішла вздовж вулиці, не маючи конкретного маршруту. Місто було тихим, лише іноді десь далеко чулися голоси або сміх. Я намагалася уявити, як тут живуть люди, як вони будують свої дні, свої плани. Але все це здавалося таким далеким, наче належало іншому світу.

Раптом я почула кроки позаду себе. Я обернулася і побачила Олексія. Він йшов неспішно, ніби не намагаючись наздогнати мене.

— Ти не повинен був виходити, — сказав він, коли підійшов ближче. — Тут не завжди безпечно.

— Я знаю, — відповіла я. — Але мені потрібно було трохи повітря.

Він кивнув, ніби розумів. — Ти не перша, хто так робить. Багато хто з нових спочатку не може звикнути до цього місця.

— А ти звик? — запитала я, дивлячись на нього.

— Звикнути? — він засміявся, але в його сміху не було радості. — Це місце не для того, щоб звикати. Воно для того, щоб пережити.

Його слова змусили мене задуматися. Він говорив так, ніби знав, про що йдеться. Ніби він сам пройшов через те, через що ми зараз проходимо.

— Ти давно тут? — запитала я, намагаючись зрозуміти його.

— Достатньо, щоб знати, що це місце не стане домом, — відповів він. — Але воно може стати притулком. Іноді цього достатньо.

Я мовчала, намагаючись осмислити його слова. Вони звучали так, ніби він говорив не лише про хостел, але й про життя взагалі.

— Ти не повинен був виходити, — повторив він, дивлячись на мене. — Але я радий, що ти це зробила. Іноді саме в таких моментах ми знаходимо те, що шукаємо.

— А що я шукаю? — запитала я, намагаючись зрозуміти його.

— Ти сама це знаєш, — відповів він, повертаючись до хостелу. — Але іноді потрібен час, щоб це усвідомити.

Я дивилася, як він йде, і відчувала, як щось всередині мене змінюється. Може, він був правий. Може, це місце не стане домом, але воно може стати початком чогось нового