РОЗДІЛ 4

По приїзду нас зустрів Саша. Він стояв біля своєї машини, курив, дивлячись кудись у далечінь. Побачивши нас, швидко загасив сигарету об асфальт і мовчки підійшов ближче.

— Ну що, живі-здорові? — його голос був втомленим, ніби за ці дні він спав не більше за нас.

— Як бачиш, — відповіла Оля, усміхнувшись. Я мовчала.

Без зайвих слів ми вчотирьох запакувалися в машину й вирушили до хостелу, в якому мали провести невизначений час. Їхали мовчки. Лише радіо тихо грало якусь спокійну мелодію. За вікном проносилося незнайоме місто. Я дивилася на будівлі, на людей, які поспішали у своїх справах, і намагалася відчути хоч якусь прив’язаність до цього місця. Але поки що воно було для мене чужим.

Фірма, де працював Саша, надала нам із Олею кімнату. Вона була невеликою, але начебто затишною. Усередині стояли одне односпальне ліжко й одне двоярусне. Біля вікна – стіл, який розділяв простір.

— Я беру верхню, — без вагань сказала Оля, кидаючи рюкзак на двоярусне ліжко.

— Ну звісно, — пробурмотіла я, опускаючи свою валізу біля односпального.

В іншому куті кімнати стояла шафа, куди ми швидко поклали свої речі. Навпроти столу, з іншого боку, був маленький холодильник, а над ним полиця.

Усе було білим.

Ніби лікарняна палата.

Я зітхнула, оглядаючи кімнату. Це мало стати нашим домом, хай і тимчасовим.

— Ну, зате світло, — сказала Оля, сідаючи на ліжко. — І душ є. В гуртожитку, мабуть, гірше.

Я не відповіла. Просто сіла на край свого ліжка, дивлячись на свої руки.

— Тобі окей? — запитала вона трохи тихіше.

— Не знаю, — чесно відповіла я.

Оля нічого не сказала, лише легенько торкнулася моєї руки. Я кивнула їй, ніби кажучи, що все нормально. Навіть якщо це було не так.

Розклавши речі, ми пішли на кухню. Вона була невеликою, тому нам учотирьох було тісно, і ми намагалися не заважати один одному. Саша поставив на стіл кілька коробок із продуктами, які купив для нас.

— На перший час вистачить, — сказав він, запалюючи ще одну сигарету. — Далі розберетеся.

Я мовчки кивнула, розглядаючи кухню. Маленьке приміщення, старенькі шафки, чайник, що ледве стояв на плиті. Вікно виходило у двір, де росло кілька дерев.

Коли Саша пішов до себе в кімнату, до нас підійшли інші мешканці хостелу. Їх було небагато, і всі вони були значно старші за мене.

— Новенькі? — запитав чоловік із коротко стриженим волоссям.

Оля кивнула.

— Я Сергій, — представився він, простягаючи руку. Його голос був тихим, але впевненим. Колись він сидів у тюрмі, але зараз намагався жити спокійно. У ньому було щось насторожливе, але водночас мудре.

— Оля. Це Ліна, — представила нас сестра.

— Сан Санич, — підключився до розмови дідок із доброзичливою усмішкою. Його одеський акцент додавав особливої харизми. Він нагадував персонажа з якоїсь доброї старої книги. — Ви звикайте, тут народ нормальний. Ну, в більшості.

Я усміхнулася.

І тоді заговорив він.

— Олексій, — коротко представився чоловік, що досі стояв трохи осторонь, спостерігаючи за нами.

Я підняла на нього очі.

І раптом відчула щось дивне.

Щось у його голосі, манері триматися, в погляді змусило мене зацікавитися. Він був іншим. Спокійним, але ніби напруженим. Його темне волосся було трохи розтріпаним, а в очах світилася якась загадковість.