РОЗДІЛ 3

РОЗДІЛ 3

Я відчувала полегшення після вчорашньої розмови з Ромою. Немов щось важливе, хоч і незначне, залишилося позаду. Це було дивне відчуття — наче я зняла з себе невидимий тягар, який тиснув на плечі останні місяці. Але разом із цим з’явилася порожнеча. Ніби після того, як я закрила одну двері, переді мною відкрилася безодня, і я стояла на її краю, не знаючи, що робити далі.

Весь вечір я збирала речі, хоча це не зайняло у мене багато часу. Я не знала, на скільки їду, тому брала лише найнеобхідніше: рожеву весняну куртку, блакитний гольф, джинси, черевики, білизну. Чесно кажучи, усе це навіть не заповнило половину валізи. Я тримала в руках кожну річ, ніби намагаючись зрозуміти, чи дійсно вона мені потрібна. Але чим більше я думала, тим менше відповідей знаходила. Навіщо мені ця куртка, якщо я не знаю, яка погода буде там, куди я їду? Навіщо ці джинси, якщо я не знаю, чи буду я взагалі їх носити?

Я закрила валізу і відчула, як у грудях щось стискається. Це було не лише через те, що я їду. Це було через те, що я залишаю все, що знала. Свою кімнату, свої звички, своє життя. І я не знала, чи зможу колись повернутися до цього.

Сьогодні після обіду ми вирушаємо в дорогу. Нас до залізничного вокзалу завезе хлопець моєї сестри Олі.

Оля не була мені рідною сестрою — її батько, Саша, був моїм вітчимом. Вони обоє з’явилися в моєму житті десять років тому. Оля була старша за мене рівно на десять років, і ми ніколи не були особливо близькими. Я бачила її нечасто — здебільшого на сімейних святах. Вона пішла зі школи після дев’ятого класу й вступила до коледжу, а потім почала жити окремо.

Я ж залишилася з мамою і Сашею.

Мій вітчим ніколи не викликав у мене сильних емоцій — ні ненависті, ні любові. Скоріше, байдужість. Я не називала його татом, бо не вважала ним. Мама це зрозуміла з першого дня нашого знайомства, тому я просто називала його на ім’я — Саша.

До того ж у мене був власний батько — Андрій.

Попри розлучення і всі обставини, що склалися між ним і мамою, він завжди знаходив час для мене. Я проводила в нього канікули, він брав мене в подорожі, цікавився моїм життям. Я була рада, що, незважаючи на всі труднощі, він не віддалився від мене.

Думки нахлинули раптово.

Я згадала, що так і не повідомила татові про від’їзд.

Я дістала телефон із кишені, відкрила контакти й натиснула на знайомий номер.

Гудок… ще один…

— Ліно? — його голос прозвучав стурбовано.

Я зробила глибокий вдих.

— Тату, я їду.

Тиша.

Я почула, як він важко зітхнув.

— Куди?

— До Данії. З Олею.

Знову тиша. Довга.

— Ти цього хочеш?

Я задумалася. Чи хотіла я цього? Чи був у мене взагалі вибір?

— Не знаю.

З іншого боку дроту почувся знайомий голос, але тепер він звучав трохи інакше. Тихіше. Серйозніше.

— Я зрозумів. Бережи себе, добре? І дзвони. Завжди.

Я кивнула, хоча він не міг цього бачити.

— Добре, тату. Обіцяю.

Зв’язок обірвався, а я ще кілька секунд дивилася на екран, поки телефон не заблокувався.

Все відбувалося надто швидко.

Я закрила очі, вдихнула повітря й повільно видихнула.

Через кілька годин я покину це місто. І, можливо, назавжди.

Мої роздуми перебив голос мами:

— Ліно, ти готова? Вони вже приїхали!

Я перевела погляд на свою майже порожню кімнату. Подумала, чи взяла все, що хотіла.

Дивитися на напівпорожній простір було для мене звичним. Я ніколи не захаращувала його зайвими речами, завжди викидала або віддавала непотрібне. Але зараз ця порожнеча відчувалася інакше. Вона була не просто фізичною — вона була відчутною, майже гнітючою.

Я провела рукою по краю письмового столу, ніби намагаючись запам’ятати відчуття дотику. Поглянула на полиці, де ще вчора стояли книги, а тепер залишилося лише кілька дрібниць. Кімната виглядала так, ніби мене тут ніколи й не було.

Я зробила глибокий вдих і ще раз озирнулася.

Останній раз.

Після сьогоднішнього дня ця кімната більше не буде моєю.

Я підняла валізу, відчинила двері й вийшла у коридор.

Мама чекала біля входу, тримаючи свою сумку. Її погляд зупинився на мені — на кілька секунд, але цього вистачило, щоб я зрозуміла: вона теж це відчувала.

Це був прощальний момент.

— Ну що, поїхали? — сказала вона, намагаючись усміхнутися.

Я кивнула.

І ми рушили до виходу.

На вулиці ми зустріли Олю та її хлопця. Його ім’я, можливо, я десь і чула раніше, але не взяла до уваги. Тому, щоб не здатися дурною, вирішила першою привітатися, уникнувши використання імені.

Ми підійшли ближче до машини, і Оля одразу видала:

— Ліно, привіт! Як я за вами скучила! Готові до поїздки?

Я ледь помітно посміхнулася й кивнула.

— Привіт.

Після цього мовчки сіла в синій Volkswagen.

Всю дорогу я втупилася у вікно. Дерева, поля, закинуті будівлі, рідкісні машини на дорозі — усе це змінювалося переді мною, ніби кадри старого фільму. Я ніби бачила це, але не помічала. Чула, як у машині говорять, сміються, щось обговорюють, але слова не доходили до моєї свідомості.

Лише коли ми приїхали до Львова, я ніби прокинулася.

Я ніколи раніше не була тут. Архітектура міста вразила мене — старі будівлі, вузькі вулички, високі вікна з різьбленими рамами. В іншій ситуації я б, напевно, захоплювалася кожною деталю, але зараз у повітрі висіла напруга.

Раптом пролунав звук сирени.

Моє серце прискорилося. Я різко перевела погляд на Олю, ніби очікуючи від неї пояснень, але вона залишалася спокійною.

— Це тривога, — коротко пояснила вона, ніби це було чимось буденним.

Я вдихнула. Видихнула. Поглянула навколо — люди поспішали, хтось біг, хтось йшов швидким кроком, а дехто стояв на місці, мовчки дивлячись у небо.

Страшно.

Але шляху назад не було.