РОЗДІЛ 2

Ліна сиділа на своєму ліжку, занурена в тишу кімнати, яку порушував лише слабкий світ екрану її телефону. Вона дивилася на відкритий чат із Ромою, але слова не йшли. Її пальці зависли над клавіатурою, ніби застигли в невирішеності. Вона не знала, що написати. Що взагалі можна сказати в такій ситуації? Вони ніколи не були справжньою парою. Це була гра, ілюзія, яку вона підтримувала, тому що це було зручно. Вона відповідала на його повідомлення, іноді грала роль, яку він сам собі вигадав, але це ніколи не було чимось більшим. Вона говорила з ним так само, як і з іншими хлопцями, які з’являлися в її житті лише у вигляді тексту на екрані. Вони були частиною її світу, але не його серцем.

Але зараз усе змінилося. Вона їхала. І ця думка, наче важкий камінь, тиснула на її груди, змушуючи відчувати себе так, ніби вона вже стоїть на краю прірви. Вона не могла просто зникнути, не сказавши ні слова. Це було б нечесно. Навіть якщо він ніколи не був для неї тим, ким себе уявляв.

"Привіт. Нам треба зустрітися", — швидко набрала вона та натиснула "відправити". Повідомлення пішло, і вона відчула легкий тремтіння в пальцях. Вона не знала, чому взагалі вирішила попрощатися. Можливо, це було через те, що вона хотіла закрити цю главу свого життя. А може, просто здалося, що так буде правильно.

Рома відповів майже одразу:
"Нарешті ти хочеш мене побачити? Коли?"

Ліна закотила очі. Його манера говорити завжди її дратувала. Він завжди був таким самовпевненим, наче весь світ обертався навколо нього. Але вона ніколи не казала цього вголос. Навіщо? Він був лише епізодом, який скоро закінчиться.

"Завтра. Це важливо."

"Окей, куди приїхати?"

Вона швидко домовилася про зустріч, а потім кинула телефон на ліжко. Вона не знала, чому взагалі вирішила попрощатися. Просто здалося, що так буде правильно. Ліна глибоко вдихнула й поглянула на своє відображення в дзеркалі. Карозелені очі здавалися трохи сумними. Вона виглядала так само, як і вчора, як і тиждень тому, але всередині щось змінилося.

Світ, у якому вона жила, більше не був її світом.

Завтра вона попрощається не тільки з Ромою. Завтра вона попрощається з собою — тією дівчиною, яка ще могла дозволити собі не сприймати нічого всерйоз. А ким вона стане після цього — вона не знала.

День Х.

Ліна повільно крокувала порожньою вулицею до місця зустрічі. У повітрі ще відчувалася зимова прохолода, але сонце світило яскраво, і здавалося, що ще трохи — і прийде весна. Хоча синоптики в інтернеті так не думали.

На календарі було 25 лютого.

Вона зупинилася біля однієї з лавок і опустилася на холодне дерев’яне сидіння. Пальці інстинктивно стиснули край кишень пальта. Незважаючи на сонячний день, у душі було похмуро.

Місце, де вона чекала Рому, важко було назвати парком. Усього кілька дерев, старий потрісканий асфальт, чотири лавки та невеликий квітник, що зараз виглядав бідно — земля вкрита сирими залишками снігу, а стебла торішніх квітів стирчали, наче нагадування про те, що все хороше має свій кінець.

Вона провела рукою по лавці, ніби перевіряючи, наскільки вона холодна, і подумала, що це місце — як і її життя зараз — знаходиться в якомусь перехідному стані. Ні зима, ні весна. Ні спокій, ні паніка. Ні минуле, ні майбутнє.

Телефон у кишені завібрував.

"Я вже підходжу" — писав Рома.

Ліна зітхнула й заховала телефон назад. Вона не знала, навіщо взагалі погодилася на цю зустріч. Їй здавалося, що попрощатися буде правильним рішенням, але чи було це прощання важливим для неї?

Вона підняла голову й подивилася вдалечінь. Уздовж тротуару йшов Рома. Чорна куртка, джинси, злегка розкуйовджене волосся, як завжди. Його постава була розслабленою, а у виразі обличчя читалася впевненість, що вона прийшла сюди не просто так.

Ліна мимоволі закотила очі.

Щось у ньому завжди її дратувало, хоча вона ніколи цього не казала. Його самовпевненість, легка зверхність у повідомленнях, той факт, що він вважав їх парою, коли насправді вони бачилися всього кілька разів за рік.

Їй було зручно підтримувати цю ілюзію, поки це нічого не означало. Але тепер, коли вона мала виїхати, ця гра більше не мала сенсу.

Рома зупинився перед нею, нахиливши голову набік.

— Привіт, мала, — сказав він, усміхаючись так, наче вони давно не бачилися і це справді щось означало.

Ліна підняла погляд і вдихнула холодне повітря.

Ця розмова буде короткою.
Вона сумнівалася, чи варто взагалі щось йому казати, але все ж жестом запросила його сісти поруч.

Рома не поспішав, розслаблено опустився на лавку, закинувши одну ногу на іншу, й уважно подивився на неї.

Настала коротка пауза.

— Ти хотіла про щось поговорити? — нарешті порушив тишу він.

Ліна кивнула, зібравшись із думками.

— Так… — вона відчула, як голос злегка здригнувся, але швидко взяла себе в руки. — Я виїжджаю з країни завтра. І, можливо, ми більше не зустрінемося.

Рома хмикнув і усміхнувся куточком губ.

— Не думав, що ти така сентиментальна, — промовив він, кидаючи на неї оцінюючий погляд.

Ліна опустила очі на свої руки, стискаючи пальці в кулак. І справді, вона не була сентиментальною. Вони не були справжньою парою, і вона ніколи не ставилася до нього серйозно. Але чомусь сказати, що вона їде, здавалося їй правильним рішенням.

Не для нього.

Для себе.

Вона хотіла поставити крапку. Не залишати нічого незавершеного, нічого, що могло б її тягнути назад.

— О, ну… — Рома знизав плечима. — І що ти хочеш, щоб я сказав? Побажав тобі щасливої дороги?

Він сказав це з таким легким сарказмом, що Ліна вперше задумалася, а чи не дарма вона взагалі прийшла.

Вона глянула на нього уважніше. Він справді не сприймав це серйозно. Для нього це не мало значення.

І, можливо, це було навіть на краще.

Вона тихо зітхнула, випрямилася й сказала: