РОЗДІЛ 1

   Зима.Тиша.Сніг. Лютий холод на вулиці. 
За ніч будинок охолов. Повітря стало кришталево прозорим і колючим, немов сам мороз прокрався всередину крізь шпарини у вікнах. Дівчина повільно розплющила очі, зіщулившись під важкою ковдрою. Її подих перетворювався на білу хмарку, що швидко розчинялася в напівтемряві кімнати. Десь у далечині завивав вітер, піднімаючи снігові вихори та несучи їх пустими вулицями.

   Дівчина повільно витягнула руку з-під ковдри й потягнулася до телефону, що лежав на сусідньому столику. Дотик до холодного екрану змусив її здригнутися. Вона провела пальцем по дисплею, розблоковуючи пристрій, і одразу побачила низку сповіщень. Очі пробігли по екрану. Одне повідомлення виділялося серед інших. "Почалась війна. Уроки відмінили на невизначений термін. "Її пальці завмерли. В голові ніби клацнуло. Холод, який вона відчувала ще хвилину тому, тепер здавався чимось далеким. Усередині наростав інший мороз — той, що проникає в душу й паралізує думки. Вона повільно сіла на ліжку, не відводячи погляду від телефону. Новини, повідомлення від друзів, соціальні мережі — усе кричало про одне й те саме. Серце закалатало швидше. За вікном усе ще падав сніг.Світ виглядав таким самим, як і вчора, але тепер він уже не був колишнім.

    Я зробила глибокий вдих і, хоч ноги були ніби ватяні.
і, все ж підвелась із ліжка. Повітря було холодним, але теплий, м’який мохровий халат огорнув мене, наче захисний кокон. Сірі тапки з білими бумбончиками неголосно шурхотіли по дерев’яній підлозі, коли я повільно вийшла в коридор.

     У повітрі стояла тиша. Гнітюча, важка, наче перед грозою.
    Я зупинилася перед дверима маминої спальні. Пальці стиснули металеву ручку. Глибокий вдих. Клац.
Мама сиділа на краю ліжка, загорнувшись у плед. Очі втупились у телефон, але коли вона побачила мене, її погляд змінився. Жаль. Страх. Біль.

— Почалось... — тихо промовила вона.

   У цей момент щось в мені обірвалося. По всьому тілу пройшов електричний розряд, немов від сильного удару. Я раптом усвідомила, що все, що було звичним і стабільним, більше не існує.
Мама потягнула до мене руки, ніби хотіла щось сказати, пояснити… Але слів не залишилося.
Пройшло декілька днів.

   Я майже не розмовляла з мамою. Ми просто перебували в одному просторі, мовчки перетинаючись на кухні чи у вітальні. Вона кілька разів намагалася заговорити, але я лише хита ла головою або стисло відповідала, уникаючи зайвих слів.

   Дні зливалися в один суцільний потік новин. Телефон завжди був у моїх руках — нескінченний перегляд заголовків, повідомлень, відео. Кожна нова звістка наче тягнула мене все глибше й глибше в безодню безсилля.

   Я сиділа біля вікна, дивлячись, як за ним падає сніг. Колись я любила спостерігати за цими білими танцюючими кристалами, але зараз вони здавалися мені просто пустими. Світ втратив свої барви. Я намагалася згадати, коли востаннє відчувала щось, крім цього гнітючого холоду. Але пам’ять повертала мене лише до вчорашнього ранку, коли я ще могла дихати, не відчуваючи, як повітря розриває груди. Зараз кожен вдих був наче ударом. Навіть сльози, які я відчувала десь глибоко всередині, не могли вийти назовні. Вони застигли, наче лід, і лишалися зі мною, наче німа свідчення мого болю.

   Двері кімнати тихо відчинилися. Я не повернулася, але знала, що це мама. Вона сіла поруч на край ліжка, її рука легенько торкнулася мого плеча. Я не відповіла на дотик, але й не відсунулася. Між нами запала тиша — важка, наче перед грозою.

— Твоя сестра їде до батька в Данію, — тихо промовила мама. Її голос звучав спокійно, але я відчувала, як він тремтить. — Він уже організував їй житло і навчання. Вона виїжджає через два дні.
Я мовчала. У голові крутилися думки, але жодна з них не могла скластися в речення. Данія. Безпека. Сестра. Батько. Ці слова здавалися такими далекими, наче належали іншому світу.

— Я хочу, щоб ти поїхала з нею, — мама говорила повільно, наче важила кожне слово. — Там ви будете в безпеці. Я поїду з вами, але… повернуся назад на наступний день.

Моє серце закалатало швидше. Повернуся назад. Ці слова пролунали, наче вирок. Я повільно повернулася до мами, шукаючи в її очах відповіді на питання, які не могла вимовити. Але в її погляді були лише жаль і рішучість.

— Я не можу залишити тебе, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається. — Я не можу просто взяти і поїхати.
Мама взяла мою руку в свої. Її долоні були теплими, але це тепло не могло прогнати холод, який оповив мою душу.

— Ти повинна, — сказала вона твердо. — Це не втеча. Це шанс. Шанс жити, навчатися, бути в безпеці. Я буду знати, що ви обидві в порядку, і це дасть мені силу.

Я хотіла заперечити, сказати, що не можу її покинути, що не можу залишити все, що було моїм домом. Але слова застрягли в горлі. За вікном сніг продовжував падати, наче нічого не сталося. Але я знала — ніщо вже не буде як раніше.
Я дивилася на маму, на її втомлене, але спокійне обличчя, і розуміла — вона вже все вирішила.

Але я?

Я ще не була готова зробити цей вибір.

За вікном сніг продовжував падати, спокійний і безжальний, як час. Його не хвилювало ні те, що відбувається в світі, ні мій страх, ні невідомість, яка чекала попереду.

Я стиснула мамину руку, відчуваючи її тепло, і зрозуміла — цей момент назавжди залишиться в моїй пам’яті. Як межа між "до" і "після".

— Добре, — тихо промовила я, хоча ці слова давалися мені надто важко.

Мама лише ледь помітно кивнула, а я втупилася у сніжинки, що танули на підвіконні.

Мій дім залишався тут. Але мені доведеться піти.

Чи зможу коли-небудь повернутися?