Розділ 38

Помилки стратега.

Камера була холодна.

Руслан сидів на лаві, спершись спиною в бетон, руки спокійно лежали на колінах. Його не закували. У цьому вже не було потреби. Він не намагався рахувати час. Час для нього давно перестав існувати як щось лінійне.

Двері відчинилися без шуму. Рустам увійшов першим.За ним -  Каміль. Руслан не підвів очей.

Рустам зупинився за кілька кроків. Він не знав, як тепер дивитися на цього чоловіка: не як на племінника, не як на родича, і ще не як на злочинця. У ньому все це зламалося одночасно.

— Руслане... - почав він і зупинився.

Слів не було.Тиша затягнулася. Надто довго.

— Ти ж був частиною сім’ї! -  не витримав Каміль. Голос зірвався, хоч він намагався триматися. - Ти їв з нами за одним столом. Жив у нашому домі. Як ти міг?
Руслан повільно підняв голову. Очі були сухі. Порожні. І десь глибоко - небезпечні.
— Замовкни, - сказав він спокійно.

Каміль здригнувся не від тону, а від відсутності емоцій в йього голосі. 
— Ти говориш словами, яких не розумієш, - продовжив Руслан рівно. - “Сім’я”. “Частина”.  Це красиві обгортки для тих, кому пощастило в них народитися.

Рустам зробив крок уперед.

— Твій батько, Карим... -  почав він.

— Він не був мені батьком, - різко перебив Руслан.
У голосі щось тріснуло, хоч він одразу взяв себе в руки. Він відкинувся назад, ніби втомився тримати тіло вертикально.

— Знаєш, у чому головна помилка людей? - сказав він уже ніби ам до себе. - Вони думають, що на когось можна покластися.

Пауза.

— Не можна ні на кого покластися чи довіритися.

Каміль напружився.

— Ти зараз про кого? - спитав він. - Про мою матір? Про Валерію? Про мого батька?

Ім’я впало між ними, як уламок скла. Руслан різко сів рівніше. Погляд став гострішим.

— Не вимовляй її так, - сказав він тихо. - Ти не знаєш, якою вона  була і як мала жити.

Слова посипалися нерівно, збито - ніби він уперше за довгий час втратив контроль.
— Її не мало бути там, чуєш? -  він дивився кудись крізь Камілля. - У неї була інша зустріч. Виставка не мала скасовуватися. Помічниця її  підтвердила. Вона мала бути в іншому місці! Чуєте...     

Він кивнув сам собі.

— Все було прораховано. Все - Марат. Вадим. Інші фігури.Але точно не вона. Я все тоді прорахував... 

Рустам завмер.   

— Ти говориш так, ніби…
— Бо так і було! - різко підвищив голос Руслан. - Вона не була частиною цього. Вона була початком. Моєю точкою опори. Не кінцем.

Плечі здригнулися. Він уперше опустив голову.
— Я пробачав  їй усе, - прошепотів він. - Терпів. Мовчав. Навіть тоді, коли бачив, як вона губиться поруч із людьми, яких не кохає.   

На губах з’явилася крива, болюча усмішка.
— А ця ревнива істота вирішила, що вона розумніша за схему, розумніша за мене...

Каміль різко підвівся.

— Ти говориш про мою матір?!

Руслан повільно підняв очі.

— А чого ти хотів? - спокійно сказав він. - Ти жив у шоколаді. Золотий хлопчик. Ти навіть не помічав, що твоя “ідеальна” родина гнила зсередини.
Він нахилив голову.

— Твоя мати була моєю. І ненавиділа своє життя. А Марат... - він знизав плечима. - Він давно був зайвим.

Каміль похитнувся, ніби його вдарили.

— Ти не маєш права... - глухо сказав він.

— Право? - Руслан коротко засміявся. - Я виріс без нього. Без цього "тупого" права. 

Він дивився тепер прямо, жорстко на Рустама і Каміля.

— Ти знаєш, як це - рахувати пляшки, а не мрії? Як ховатися під ковдрою, щоб не чути  тих страшних кроків? Як бачити, як у матері тремтять руки не від холоду, а від абстиненції? Що ви взагалі знаєте? 

Рустам мовчав. У грудях стискалося щось холодне.

— ~Вадим зламав її, - продовжив Руслан. - Вона була талановитою. Красивою.  Неймовірною. А потім стала непотрібною. І її викинули. Разом зі мною.

Він усміхнувся.

— Ти отримав усе. А я - тільки біль. Тому я навчився рахувати. Планувати. І нікому не довіряти.

— Це не моя вина, - тихо сказав Каміль.

— Не твоя, - кивнув Руслан. - Це життя. Так , що вам від мене треба?

Він раптом різко повернувся до Рустама.

— Карим завжди запізнювався, - сказав він спокійно. - Навіть із своєю батьківською любов’ю. Навіть з розумінням того, кого він впустив в будинок.

Рустам відчув, як холод стискає груди.

— Що ти маєш на увазі?

Руслан нахилив голову. Усмішка стала тонкою, небезпечною, навіть божевільною:

— А що? - майже лагідно. - Ти думаєш, серце завжди зупиняється просто так?

Мить зависла. Рустам не відповів. Він дивився на нього і вперше бачив не племінника, а порожнечу, яка навчилась говорити.

Руслан відкинувся назад.

— Більше немає сенсу мовчати, - сказав він тихо. - Її немає. А без неї… всі ваші питання зайві, пустий звук.

Він заплющив очі.

— Я знову почав дихати, коли побачив її, - додав він раптом. - Коли Всесвіт показав мені двійника. Я подумав, що він зжалився наді мною. Я почав дихати легко знову, надіятися...

Натяк був очевидний.

— Але Всесвіт нічого не повертає, - прошепотів Руслан. - Він лише дивиться, як ти повторюєш. Він просто знущається.

Він раптом засміявся.

— А як там Вадимчик? -  кинув він з тією самою  божевільною посмішкою. -  Він уже пішов до Марата?

Ніхто не відповів.

Двері відчинилися. У проході з’явилася поліцейський.

Руслан не озернувся.
— Ви хотіли трагедію, - додав він тихо. - Ось вона. Ви просто запізнилися її зрозуміти.

Двері зачинилися за ним - цього разу остаточно. І Руслан залишився сам. Без схем. Без фігур. Без любові.

Тільки з тишею, яку вже нічим було заповнити.