Розділ 35

Точка, з якої не повертаються.
 

Марʼяна сиділа мовчки, дивлячись у вікно. Дорога тягнулася рівною сірою стрічкою, дерева зливалися в суцільну тінь, і в цій монотонності було щось заспокійливе. 

Руслан говорив. Він  завжди говорив, коли відчував напруження. Про майбутнє. Про дім. Про тишу. Про те, як усе стане на свої місця. Він говорив так, ніби вже ухвалив рішення за двох. 

І раптом Мар’яна чітко усвідомила, що він  не бачить її. Він бачить образ. Проєкцію. Відлуння жінки, яка давно стала частиною його хворобливої внутрішньої історії. І страх -  той, який тримав її весь цей час, почав відступати. Не зник. Відійшов убік. Його місце зайняло інше. Ясність. Якщо я нічого не зроблю - мене перепишуть. Тихо. Красиво. Назавжди.. 

Вона відчула це тілом. Не думкою. Не емоцією. І саме  тому перестала тремтіти.

— Ти втомилась, - сказав Руслан, не дивлячись на неї. - Скоро зупинимось. Тобі треба трохи поспати.

Вона повільно повернула до нього голову.

— Руслане, - сказала спокійно.

Його насторожила інтонація. Не слово - тон.

— Так?

— Ти колись думав, - продовжила вона, - що людина може зламатися не від болю, не від любові, а від того, що її не питають?

Він усміхнувся. Поблажливо. 

— Ти зараз говориш зі страху.

— Ні, - впевнено відповіла вона. - Я зараз говорю з себе.

І в цю мить вона побачила, що він не звик, щоб з ним так говорили Він звик, щоб його слухали. Приймали. Підлаштовувалися.

— Я не поїду далі, - сказала Мар’яна. - Зупини машину.

Руслан повернувся до неї різко. 

— Мар’яно…

— Я сказала - зупини.

Він дивився на неї кілька секунд -  довгих, оцінювальних. У його погляді зʼявилося щось нове.

— Ти не розумієш, що робиш, - сказав він холодніше. - Зараз не час для… 

— Руслан… - її голос був хрипким. - Зупини. Мені зараз стане зле.

Він кинув на неї швидкий погляд.

— Ще трохи, - сказав спокійно. - Ми майже…

Вона різко затисла рот долонею. 

— Зараз, - повторила вона вже твердо. - Я не встигну.

Водій з’їхав на узбіччя. Машина зупинилася біля темної лісосмуги. Він навіть не вимкнув двигун.
— Вийди, - сказав Руслан. - Подихай повітрям.

Вона відчинила двері і майже випала назовні. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Мар’яна сперлася руками об капот, зігнулася навпіл. Нудота накотила різко. Тіло здригнулося. Вона не помітила моменту, коли думка змінилася: зараз або ніколи. 

Не випроставшись, вона зробила кілька кроків убік - ніби шукаючи темніше місце. Ще один. Ще. А потім - побігла. Так, як біжать люди, які не планували втечу, але раптом зрозуміли, що іншого шансу не буде. 

— Мар’яно! - його голос прорізав темряву різко. - Стій! 

Вона не озиралася. Гілки били по руках, по обличчю. Земля була слизька, ноги ковзали, але вона бігла, бо страх уже змінився чимось іншим - чітким знанням, що якщо зупиниться зараз, то більше не зупиниться ніколи. Важливо було інше. Вона більше не чекала, що її врятують. Вона рятувала себе сама.

Руслан наздогнав її швидше, ніж вона очікувала. Його рука схопила її за зап’ястя. Вона зойкнула, спіткнулася, але не впала.

— Ти що робиш? - у його голосі прорізалася злість. - Ти впадеш! Ти не розумієш, куди біжиш! Ти ще слабка.

Вона різко смикнула руку, вирвалася напівобертом і вдарила його плечем. Не сильно - відчайдушно.
— Відпусти мене! -  видихнула вона. - Я не поїду з тобою!

Він встиг схопити її знову - цього разу за куртку.

— Ти зараз не при собі, - сказав він жорстко, але все ще стримано. - Ти хвора. Я відповідаю за тебе.

— Ні! -  її голос зірвався. - Ти не відповідаєш за мене! 

Вона вчепилася пальцями в його руку, відчайдушно, майже тваринно, і вкусила. Руслан різко відсмикнувся. Цієї секунди вистачило і Мар’яна розвернулася, і побігла глибше в ліс. Серце билося так, що здавалося - вирветься з грудей. Вона бігла, поки не відчула, як ноги підкошуються. Спіткнулася, впала на коліна, вчепилася в кору дерева, притислася до нього спиною. Десь позаду тріщали гілки.
— Мар’яно... Пташко моя... - його голос став нижчим. - Не роби дурниць. Ти ж розумна дівчинка.

Вона затисла рот рукою, щоб не видати себе диханням. 

І тоді - звук. Спочатку далекий, а потім ближчий. Сирени. Сині відблиски пробігли між стовбурами дерев, як холодні блискавки. 

Руслан завмер. Він теж почув.

— Чорт... - вирвалося в нього тихо.

Мар’яна відчула, як щось ламається всередині нього - не істерика, а контроль. Те, на чому він тримався. 

— Виходь, - сказав він уже інакше. - Це небезпечно.

Але вона більше не рухалася. Світло ліхтарів наближалося. Кроки. Команди. 

— Поліція! Є хтось тут?

Мар’яна ковзнула поглядом по темряві - і вперше не відчула страху. Лише страшенну втому.

— Тут... - прошепотіла вона. - Я тут. 
Ноги підкосилися. Вона вдарилася коліном об землю, ковзнула, схопилася за стовбур дерева, притиснулася до нього, ніби до живої істоти.

Десь позаду пролунало:

— Стояти! Поліція! 

Металевий брязкіт. Чийсь крик чи постріл - Мар’яна вже не розрізняла звуків. Вона намагалася вдихнути глибше. Повітря рвало груди.

— Будь ласка... - прошепотіла невідомо до кого. - Хоч раз... встигніть.