Розділ 33

Не втеча. 
 

— Тут більше не можна залишатися, - сказав Руслан знову спокійно, не обертаючись. - Вони стали надто близько.

-- Хто вони? - спитала Маряна. 

Він усміхнувся.

— Люди, які думають, що знають, як правильно, - відповів він. - І які завжди приходять пізно.  

Він узяв телефон. І написав коротке повідомлення. 

Час. Відповідь прийшла майже миттєво.

Руслан кивнув сам собі, ніби підтвердив те, що й так знав.

— У нас є кілька годин, - сказав він уже вголос. - Цього достатньо. 

Мар’яна відчула, як холод пробігає хребтом. Їй було страшно. 

— Ти знову говориш так, ніби... - вона замовкла.

— Ні, - м’яко перебив він. - Я не тікаю. Я просто змінюю простір. Це різні речі.

Він підійшов до неї, присів поруч. Не торкнувся.

— Я давно навчився не залишати слідів, - сказав він майже буденно. - Є люди, яким я допоміг. По-справжньому. Коли ніхто інший не прийшов.

Він підвів очі.

— Один з них зараз їде сюди.

Мар’яна затамувала подих.

— Він мені зобов’язаний, - продовжив Руслан. - Не грошима, а боргом.

Він не уточнив. І це було страшніше за будь-які подробиці.

— Він вивезе нас, - додав Руслан. - А далі… далі ми просто зникнемо з їхнього поля зору.

— Нас? - перепитала вона.

Він подивився на неї уважно. Дуже уважно.

— Ти ж не думаєш, що я поїду без тебе.

У цей самий час, за кілька кварталів звідси, в підземному паркінгу повільно заводився темно-сірий мікроавтобус. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти. Коротко стрижений. Спокійний. Зосереджений. На його шиї - старий шрам, схований під коміром куртки.

Він перевірив дзеркала. Потім - телефон.

Повідомлення було коротким. Але він зрозумів його без пояснень. Їх умовний знак.

— Я їду, -  сказав він сам до себе.

Його пальці на мить стиснули кермо сильніше. Колись Руслан витяг його сестру з лікарні, де всі вже махнули рукою. Не через зв’язки. Через гроші. Через впертість. Через те, що не відступив.

Він не вважав себе поганою людиною. Він просто знав, кому належить його вірність. І це було його виправдання. 

На іншому кінці міста, у невеликій квартирі з зачиненими шторами, жінка сиділа на краю ліжка й дивилась на екран ноутбука. На екрані - знайомий профіль. Новин не було. Це означало лише одне, що щось рухається. Вона знала Руслана давно. Знала, як він мовчить. Як планує. Як ніколи не діє навмання. Її пальці повільно стиснули край ковдри.
— Ти знову закохався, - прошепотіла вона без злості. - І знову не в ту.

Вона не написала йому. Не подзвонила. Вона знала, що якщо він не сказав - значить, вирішив. 

Мар’яна дивилася на нього, і раптом зрозуміла, що він вважає, що рятує її від чогось.

— Я сумнівався багато років, - сказав Руслан. - Постійно. У собі. У виборі. У тому, що мав право хотіти більшого.

Він зробив паузу, ніби відміряв кожне слово.

— А тепер - ні. Я більше не допущу тієї помилки.

— Якої? - ледь чутно запитала вона.

Його погляд потемнів, але голос залишився рівним.

— Довіряти тим, хто називає це коханням, а насправді керується страхом втратити. Він усміхнувся - криво, з гіркотою.

— Ольга була слабкою. Памятаєш - матір Каміля? Вона була в мене закоханою. Ревнивою. І вона не витримала. Вона зламала мою стратегію… 

Мар’яна відчула, як холод повільно стискає груди.

— Про що ти говориш?.. - вона не договорила.

— Я говорю про трагедію, - перебив він. - Про одну закохану дурість, яка зруйнувала все.

Він різко відвів погляд.

— І цього разу я не дозволю, щоб хтось знову вирішив усе за мене.

У під’їзді глухо грюкнули двері. Кроки. Чужі. Впевнені. Руслан підвівся.

— Нам час, - сказав він коротко. -  Довірся мені.

Мар’яна мовчала. Страх не зник. Він нікуди не подівся. Але тепер до нього додалося інше - холодне, ясне розуміння, що цей чоловік не зупиниться сам. І якщо його не зупинити, то потім буде запізно. Пізно для неї.