Розділ 30

Переговорна. Пазл, який ніхто не хотів складати.

В кабінеті було надто тихо. Та тиша, в якій люди вже не сперечаються - бо кожен боїться почути відповідь.

Рустам сидів, злегка подавшись уперед, тримаючи окуляри в руці. Він не дивився ні на кого конкретно - ніби говорив не людям, а власній пам’яті.

— Я ще не впевнений, почав він повільно. -  Але останні години в мене в голові… складається одна картина. Я її довго не бачив. А тепер вона не відпускає.

Вадим нахмурився.

— Про що ти, Рустаме?

Той на мить заплющив очі.

— Про Руслана. Про те, чого ми не хотіли бачити.

Давид стояв біля вікна, але на слові Руслан обернувся.

— Я хочу нагадати дещо, - продовжив Рустам. - Те, про що ми ніколи серйозно не говорили. Руслан не з дитинства жив у нашій родині.

Вадим різко підняв голову.

— Стоп. Як це - не з дитинства? 

Рустам кивнув.

— До чотирнадцяти років ми не знали, що він існує. Карим… мій брат… дізнався про сина запізно. Хлопчик жив із матір’ю. В іншому місті. В бідності. 

У кімнаті стало холодніше - не від температури, а від інтонації.

— Коли ми з Каримом поїхали його забирати… - Рустам  зробив паузу, підбираючи слова. - Я пам’ятаю йому було чотирнадцять. Він був худий, злий, мовчазний. Така дитина, яка вже встигла зрозуміти, що світ - не для нього.

Каміль напружився. Він чув цю історію. Але не таку.

— Ми поїхали з братом до тієї жінки, Наталії,  його матері. Вона плакала, кричала, що ми крадемо її сина. А він… -  Рустам гірко всміхнувся. - Він стояв осторонь і дивився не на неї.

— На кого? - тихо спитав Давид.

Рустам повільно підняв очі.

— На дівчину з сусіднього двору. Валерію.

Ім’я зависло в повітрі, як лезо.

— Вона була старша. Красива. Спокійна. Зовсім не з їхнього світу. Він дивився на неї так, ніби… - Рустам замовк, підбираючи слова. - ніби вона була його єдиною точкою опори.

Вадим різко стиснув пальці.

— Дитяча прив’язаність, - сухо сказав Вадим. -  У такому віці…

— Я теж так думав, - перебив Рустам. - Я сказав собі, що ми дамо йому інше життя. Інший дім. Інші можливості. І він справді… змінився зовні.

Він повільно зітхнув.

— Але зараз я розумію, що ми забрали його тіло. Не забрали те, що він там залишив.

Каміль напружився.

— Ти хочеш сказати, що він… повертався туди?

— Часто, - кивнув Рустам. - Під приводом матері. Ми думали - вина, обов’язок, складні стосунки. А тепер… тепер я думаю, що він їздив не до матері.

Тиша різко ущільнилася.
— До Валерії, - тихо сказав Каміль.

Рустам повільно підняв на нього очі.
— Так.

Вадим різко відкинувся на спинку крісла.

— До чого тут це? - його голос був різкіший, ніж він хотів. - Валерія загинула багато років тому. Ми зараз говоримо про фінансові схеми, документи, докази. Про злочини.

— А я кажу про причину, - спокійно відповів Рустам. - Про те, чого ми не врахували, як ще один важливий елемент в тій трагедії.

Він на мить замовк, ніби зважуючи, чи має право продовжувати.

— Я пам’ятаю прийоми. Заходи. Коли Валерія з’являлася з тобою, Вадиме. Руслан мовчав. Усміхався. Але я ловив його погляд. Тоді я думав - заздрість. Юнацька. Звичайна. Та я й не надавав цьому значення.

Він повільно похитав головою.

— Тепер я знаю, що це було глибше.

Давид зробив крок уперед.

— Почекайте, - сказав він. -  Навіть якщо… навіть якщо він був закоханий. Як це пов’язано з тим, що відбувається зараз? 

Рустам подивився на нього довго і важко.

— Бо така одержимість не зникає. Вона змінює форму.

— І можливо шукає заміну, - тихо додав Каміль.

Вадим різко підвівся.

— До чого ви ведете?

Каміль повернувся до нього.
— Мар’яна дуже схожа на Валерію.

Ці слова зависли в повітрі, як постріл без звуку.

— Це абсурд, - Вадим різко відмахнувся. - Вони майже не перетиналися. Руслан і Мар’яна не спілкуються.

— Ви в цьому впевнені? - спокійно спитав Каміль.

Вадим не відповів одразу. У цю секунду Давид уже набирав номер. Він ніби інтуїтивно відчував , що не дозвониться, але звонив…

Гудки.

Нічого.

Він спробував ще раз.

— Вона не відповідає, - сказав тихо.

— Давиде, не накручуй, - Вадим махнув рукою. -  Вона з подругою.

Давид уже набирав інший номер.

— Мамо, привіт, -  сказав він у слухавку. — Мар’яна вдома? 

Пауза.

— Як поїхала? — його голос знизився. — Коли? І ще не повернулася? 

Він повільно опустив телефон.

— Її немає.

У кімнаті більше ніхто не говорив.

Рустам важко сів назад.

— Якщо він зробив те, чого я боюся… - почав він і не закінчив.

Давид подзвонив Дарлі, потім Софії і зрозумів, що Марʼяна мала вже повернутися. 

Вадим уперше не мав слів. Бо вперше ця справа перестала бути лише розслідуванням.

Секта Мовчунів в шоці…