Розділ 28

Ілюзія.

Вранці Марʼяна прокинулася від тиші. Не від домашньої , а від тієї, що ніби стоїть над людиною й слухає, як вона дихає. У кімнаті, яка колись була її, все залишалося таким самим: ці ж штори з блідими смугами сонця, цей запах дерева,  скрип підлоги, коли вона встала босими ногами.

Тут було легше. Та саме це “легше” не означало “безпечно”. Це означало лише, що тут ніхто не тиснув на свіжу рану пальцем.

Мар’яна на мить взяла телефон  і одразу відклала. Мовчання Давида вже перестало бути ударом. Воно стало фактом, як погода, як температура в кімнаті, як фраза “не сьогодні”, яка переслідує, навіть коли її не вимовляють.

На кухні Сабріна щось готувала. Вона не ставила лишніх питань. Не влаштовувала розмов. Просто була поруч. 

— Хочеш чаю? - спитала вона спокійно.

Мар’яна кивнула. Сабріна поставила перед нею чашку і, не дивлячись, сказала:

— Якщо ти захочеш - я вислухаю. Якщо ні - теж нормально. 

Мар’яна зловила себе на тому, що в грудях на секунду стало легше, з нею в цьому будинку. 

— Дякую, - прошепотіла вона. - Я… просто хочу прожити день без того, щоб мене “захищали”.

Сабріна не усміхнулась і не пожартувала. Вона лише трохи стиснула губи - як людина, яка розуміє занадто багато, але не має права говорити. І знову - це зачепило Марʼяну.

Мар’яна різко відвела погляд.

— Я поїду до університету. Мені треба… рухатися.

— Добре, але може залишишся вдома? Хоча…- сказала Сабріна. - Тільки не зникай. Напиши, коли повернешся. 

Мар’яна вийшла на вулицю. Повітря було прохолодним, чистим. Сосни за парканом пропускали сонце уривками - ніби навмисне: “тримай. Не все. Але хоч щось”. І це “хоч щось” працювало гірше за будь-яку відверту правду. Бо коли тобі дають крихти, ти починаєш збирати їх руками й думати, що це хліб.

Університет і справи забрали її на кілька годин. Вона говорила з викладачем, підписувала щось, слухала однокурсників - і ловила себе на дивному відчутті , що вона ніби робила все правильно, але ніби не жила. Наче її життя стояло на паузі, а вона тим часом підміняла його “справами”. Це давало контроль. Контроль - найзручніший наркотик.

Після занять Мар’яна поїхала до Софії. Подруга відкрила двері в домашньому светрі й з таким поглядом, ніби не спала теж - але по-іншому: не від думок, а від болю. 

— Заходь, - сказала вона коротко. - Я не хочу сидіти одна.
У квартирі було тепло. Кава стояла недоторканою. Телефон Софії лежав екраном донизу, ніби навіть він сьогодні небезпечний.

— Я не знаю, чи я адекватна, - сказала Софія і різко засміялася, - Але я от думаю, що якщо людину довго тримати в невідомості, вона починає вірити будь-чому. Навіть дурниці виглядають логічними. 

Мар’яна сіла навпроти. 

— Що сталося? 

Софія ковтнула повітря - ніби воно було гострим. 

— Мені скинули “доказ”. - Вона не подивилася на телефон, але Мар’яна відчула, що це слово болить. - І я… я ненавиджу себе за те, що вірю і не вірю одночасно. 
Мар’яна мовчки кивнула, дозволяючи Софії говорити. 

Софія перевернула телефон і посунула його ближче. 

Це був не “фото-удар”.

Це було гірше, якийсь скрін переписки. Кілька рядків, у яких не було прямої зради - але було достатньо інтимності, щоб мозок добудував решту сам. 

— Нік каже, що це не його, - прошепотіла Софія. - Що це підробка. Монтаж. “Хтось хоче нас посварити”.

Вона підняла очі.

— І знаєш, що найстрашніше? Я можу в це повірити. Бо мені легше повірити в змову, ніж в те, що я помилилася в людині.

Мар’яна відчула, - як щось холодне стискає ребра.

Бо Софія зараз говорила не про Ніка. Вона говорила про механізм.  Про те, як легко закинути “нитку” - і ти вже в павутині.

— Соф, - сказала Мар’яна тихо. -  “Доказ” - це ще не правда. Це може бути пастка. І пастки роблять не для того, щоб довести. Їх роблять, щоб розхитати. 

Софія криво всміхнулася. 

— От і я думаю. Мені не страшно, що він міг… - вона ковтнула слово. - Мені страшно, що хтось може натиснути кнопку -  і ми розвалимося самі. 

Мар’яна дивилась на скрін і раптом відчула знайоме відчуття. Дежавю і ґрунт під ногами ніби посунувся. 
Софія уважно глянула на неї. Ій потрібно було переключитися. 

— Ти теж така, - сказала вона раптом. - Ти вся… зібрана, але всередині - як струна натягнута. Ти давно нормально спала? 

Мар’яна знизала плечима.                              

— Я втомилась від мовчання, - сказала вона чесно. - Від того, що всі “не сьогодні”. І від того, що я маю бути вдячною за цей вакуум, бо мене “бережуть.  

Софія нахилилася ближче. 

— Тоді слухай мене уважно. Коли людину довго тримають у темряві, вона починає довіряти не тим, хто любить… а тим, хто говорить. 

Мар’яна гірко всміхнулась. 

— Значить, я приречена. 
— Ні, - Софія взяла її за руку. - Просто будь уважна до себе. І не приймай рішень із «голоду» по правді. Бо голод - поганий радник. 

Вони посиділи ще трохи. Поговорили про дрібниці, ніби намагаючись повернути світ у нормальний розмір. Але Мар’яна весь час ловила себе на тому, що чує в голові одне слово - нитка. 

— Ти точно доїдеш? - спитала Софія, проводжаючи її до дверей. 

— Так. Мені треба трохи пройтися, - відповіла Марʼяна. 

Софія затримала її на секунду. 

— Просто… не дозволяй чужим словам ставати твоєю реальністю.

Марʼяна кивнула.  Вона вийшла з дому Софії.

Повітря було прохолодним і чистим. Вечірнє місто дихало рівно - ніби нічого не відбувалося. Ніби люди не розвалювалися через скріни, мовчання і напівправду.

Марʼяна зробила кілька кроків тротуаром. Її думки були важкими, але дивно зібраними.

“Пастка. Нитка. Доказ, який не є правдою.”

Слова Софії крутилися в голові. І в цей момент за спиною вона почула: 

— Марʼяно.