Розділ 25

Невидимі докази.

Марʼяна приїхала до батька раніше, ніж домовлялися. Будинок Вадима і Сабріни зустрів її знайомою тишею - тією особливою, що буває лише там, де давно навчилися жити зі спогадами. Вона пройшлася вітальнею, зупинилася біля вікна, машинально торкнулася пальцями холодного скла. Чекала.

Вона знала, що сьогодні приїде Каміль. І від цього в грудях було дивне відчуття - не радість і не тривога, а щось схоже на незакритий вузол, який раптом потягнули. Коли двері відчинилися, вона обернулася одразу.

— Марʼяна….        

Він зупинився на порозі, ніби на мить забув, як дихати. Вона теж.

Каміль був інший. Спортивна статура, різко окреслені вилиці, темні очі, в яких тепер оселився спокій без ілюзій. Каміль виглядав сильним - і водночас надто дорослим для свого віку. Але усмішка - та сама. Трохи рідна.

— Ти… -  вона зробила крок назустріч і зупинилася, не знаючи, чи доречно.

Він не вагався. Просто обійняв. Коротко, міцно, по-справжньому.

— Я радий тебе бачити, - сказав тихо. - Дуже.

Марʼяна вдихнула знайомий запах - щось між холодом дороги й теплом спогадів - і лише тоді відпустила.

— Ти змінився ж звичайно, - сказала вона мʼяко.
— Ти теж, -  відповів він. - Але… залишилася собою, красунею.
У цю мить зʼявився Вадим.

За батьком зайшов Рустам, дід Каміля. (Роки не зігнули його - лише зробили повільнішим. його погляд був точним, вивіреним. Таким дивляться люди, які вже пережили найгірше).

— Потім поговорите, - сказав батько спокійно, але з тією ноткою, яку Марʼяна знала з дитинства. - Зараз у нас важлива справа.

Каміль кивнув і знову подивився на неї.

— Ми ще поговоримо, добре? - сказав він. - Кава. Спокійно. Без поспіху.

Марʼяна відчула, що сьогодні тут щось зрушиться.

— Доброго дня, Рустаме. Добре. Я поїду до університету, сьогодні здаю проект, - сказала вона, беручи сумку. -  Ви тут, як у таємному братстві.

— Без конспірації, - сухо відповів Вадим.

— Ага. "секта Мовчунів", - кинула вона легко. - З власним кодексом: “Не говорити жінкам нічого зайвого".

Каміль посміхнувся. 

— Ми подумаємо над ребрендингом.

— Подумайте швидше, - сказала вона. - Бо я починаю підозрювати, що мене не посвятили в ритуал.

Марʼяна взяла сумку, але вже біля дверей обернулася ще раз. Вона не знала чому - просто хотілося переконатися, що він справді тут. І тільки тоді пішла.

Того ж дня. Кафе. 

— Ооу, ти називаєш їх "Секта Мовчунів"? - Софія засміялася так голосно, що бариста озирнувся. - Тобто у вас там що, чоловіча масонська ложа?         

— Без фартухів, - зітхнула Марʼяна. - Але з таким самим рівнем секретності. Сьогодні з України приїхали Каміль і його дід - поповнення... сектантів… я так думаю, бо мені нічого не говоритимуть…

Дарла відкинулася на спинку стільця.
— А ти пробувала сказати: “Гей, я доросла, говоріть"?          

— Пробувала.          

 — І?          

— Вони всі дивляться так, ніби я тендітна ваза.      

— Ти? - Софія пирхнула. - Ти більше схожа на людину, яка може вазою кинути.

Марʼяна вперше за останні дні засміялася по-справжньому.  

— От бачите. Я нормальна.          

— Нормальні люди не зустрічаються з адвокатами й бізнес-акулами, - серйозно сказала Дарла.

— Тоді я екзотичний вид.  
— Ні, - Софія підморгнула. - Ти головна героїня таємного серіалу. До речі, Каміль - дуже гарний хлопець, як раз такі подобаються Дарлі.

Дівчата переглянулися, Дарла закотила очі. Вони ще довго жартували. Про чоловіків. Про “таємні місії". Про те, що якщо ще хтось скаже "я просто хочу тебе захистити", вони відкриють курси з перевиховання.

І вперше Марʼяна відчула - вона не сама. Не в розгубленості. Не в підозрах. Не в цій дивній напрузі. Але десь глибоко все одно жила думка, що вони щось знають.

Тим часом у кабінеті Вадима.

Вони чекали Давида і його людину. Коли всі зібралися, двері кабінету зачинилися.

-- Це не розмова для сторонніх, - сказав він.

Каміль глянув на діда, і потім поклав на стіл невелику металеву коробку і флешку.

-- Це не випадкова знахідка, - сказав він . - У батька була банківська комірка. Я не мав до неї доступу. Я про неї не знав.

Вадим підняв очі.         

— Звідки тоді?       

— Минулого місяця мені зателефонували з банку. Строк оренди закінчився. Після цього її або продовжують, або закривають.      

 Рустам важко видихнув.

-- Я думав, що  там страхові папери. Не ліз. Після смерті сина... було не до того.

— Я поїхав до банку, поглянув, що там.

Каміль відкрив металеву коробку. Усередині лежали документи, а також конверт із печаткою приватного детективного агенства і кілька фотографій.

Вадим узяв одну із них.

Ніч. Парковка. Ольга. І чоловік поруч із нею.

Обличчя не повністю видно, але профіль був знайомий.

— Це... - він повільно перевів погляд на Каміля.

— Батько підозрював маму , - рівно сказав той. - Він нікому про це не говорив. Але тепер я розумію , чому зявилася комірка.

Рустам стиснув пальці.

— Я думав, це ревнощі, не більше.

Каміль продовжив:

— Детектив збирав інформацію не тільки про маму. Він копав глибше. Фінансові перекази, фонд "Деспадщина" , зустрічі. Там не сходиться хронологія. Фонд був порожній за тиждень до трагедії.

Вадим мовчки підключив носій. Екран засвітився цифрами, датами, перекази фонд "Деспадщина", фрагментами аудіо, уривками листування. Він переглядав мовчки, повільно, вдивляючись у кожен рядок, ніби боявся побачити те, що вже відчував.

Ім’я спливло не відразу.          

Воно з’явилося між цифрами - надто знайоме. Надто близьке.

Руслан.

Вадим відкинувся на спинку крісла. Повітря в кабінеті стало важким.