Розділ 21

Захід.   
 

Зустріч, на яку вони приїхали разом із Давидом, від самого початку мала дивний присмак напруги. Зал був залитий теплим світлом люстр, дзвеніли келихи, лунали ввічливі усмішки -  і водночас у повітрі відчувалося щось неспокійне, ніби хтось невидимий уже розклав карти.   

Мар’яна помітила її майже одразу.  Колишня Давида - стояла біля бару в обтислій червоній сукні, що безсоромно підкреслювала кожну лінію її тіла. Вогняно-руде волосся спадало хвилями на плечі, погляд був повільний, хижий, упевнений у собі. Вона виглядала як жінка, яка звикла брати, не питаючи дозволу.

Рокова. Яскрава. Небезпечна.  

Поруч із нею Мар’яна раптом відчула себе занадто світлою. Наче не з цього шумного, важкого світу - спокійна, стримана, майже прозора. Коли Давид відійшов поговорити з чоловіками, вона залишилася сама біля столу. Саме тоді Алекс з’явився поруч - надто близько, надто тихо.        

— Ти сьогодні дуже красива, -  сказав він, нахилившись. -  Знаєш… я помітив, як Давид дивиться. Він ніби порівнює.

Мар’яна напружилася.     

— Порівнює що з чим? - холодно запитала вона.

Алекс усміхнувся криво.          

— Минуле з теперішнім. І якби вибір був за мною - я б обрав тебе.

Вона різко подивилася на нього.   

— Навіщо ти мені це говориш? Давид дорослий чоловік, не підліток.

Алекс знизав плечима й кивнув у бік бару.

— Тоді подивись сама. Як вона до нього тулиться. Наче вони досі разом. А він… - Алекс зробив паузу. - Він її не відштовхує.

Мар’яні стало гидко. Не боляче - саме гидко.       

— Чого ти хочеш? - тихо, але різко сказала вона. -  Навіщо ти це робиш?             

Він нічого не відповів. Лише посміхнувся. Мар’яна розвернулася й вийшла на балкон. Прохолодне повітря трохи заспокоїло. Вона сперлася на перила, намагаючись вирівняти дихання.

— Вибачте, - сказала вона, почувши чиюсь присутність. - Я не знала, що тут хтось є.

— Нічого страшного. Місця вистачить, - відповів знайомий голос.

Вона обернулася. Руслан.          

Один із партнерів батька. Вона бачила його в офісі. І… колись у їхньому домі.  

— Ти зараз дуже схожа на свою маму, Валерію, - сказав він м’яко, уважно вдивляючись у неї. - Вона була неймовірною жінкою. Шкода, що все склалося так трагічно.      

Ці слова влучили просто в серце. Спогади піднялися різко, майже боляче. Мар’яна відвела погляд, ковтаючи клубок у горлі.

— Вибач, - одразу додав Руслан. - Я не хотів тебе засмутити.  Як у тебе справи? Навчання? Спорт?         

— Навчаюся добре, - відповіла вона, вже спокійніше. - А спорт… вже менше часу приділяю,  але не кидаю. Іноді виконую різні доручення для батька по роботі і мені подобається.      

Він кивнув, ніби це було для нього важливо.       

У цей момент на балкон вийшов Давид. Він зупинився, побачивши їх разом. У його погляді промайнуло щось різке - роздратування, ревнощі.    

— Мар’яно, -  сказав він стримано, але напружено. -  Усе гаразд?     

Вона відчула, як серце прискорило хід.

— Так, - відповіла спокійно.       

Руслан ледь усміхнувся й зробив крок назад.

— Ми просто говорили, - сказав він. - Про навчання й спорт. Нічого більше.   

Давид кивнув, але не відвів погляду. Він обійняв Мар’яну за талію - жест був захисний, майже власницький.       
І саме в цю мить вона зрозуміла, що цей вечір ще не закінчився -  і наслідки будуть значно глибші, ніж проста ревність.