Розділ 17

Межа тиші.

Ранок в офісі батька пахнув кавою і папером.
Мар’яна зупинилася біля скляних дверей із табличкою "Levitsky & Partners" і глибоко вдихнула. Вона не хвилювалася. Просто хотіла не підвети - ні його, ні себе.

Вадим чекав її у своєму кабінеті.

— Ти прийшла, молодець -  сказав він.

— Обіцяла ж, - усміхнулася вона.

Він уважно подивився на неїне  - як на доньку, а як на людину, яка робить вибір.

— Сьогодні ти не моя донька, - сказав він. - Ти стажерка.

Він натиснув кнопку селектора.

— Майкле, зайди, будь ласка.

За кілька секунд у дверях з’явився чоловік років тридцяти п’яти  -  світловолосий, з відкритою усмішкою.

— Це Мар’яна, -  коротко сказав Вадим. - Вона стажуватиметься у тебе. Поясни їй структуру справ.

— З радістю,  - кивнув Майкл. -  Вітаю в реальному світі.

Мар’яна тихо засміялася.

— Він не такий страшний?

— Залежить від клієнтів, — підморгнув Майкл.

У другій половині дня її познайомили з Деборою - жінкою з гострим розумом і неймовірною швидкістю мислення.
— Право -  це не тільки статті, - сказала Дебора, передаючи їй папку. -  Це люди. І їхні слабкості. І взагалі, у цьому офісі всі або нервують, або роблять вигляд, що нервують. Обирай роль.

-- Дякую, Деборо.

Мар’яна уважно слухала. Вона не просто виконувала доручення - вона спостерігала. За інтонаціями. За паузами. За тим, як батько веде переговори. І вперше побачила, що його жорсткість - це не холодність. Це броня.

Кілька днів потому.
Вона приходила до офісу ще двічі. Перевіряла контракти. Сиділа на зустрічах. Робила нотатки.

Майкл жартував:

— Якщо ти так само вперто працюєш у спорті - я боюся твоїх суперників.

А Дебора одного разу сказала:

— Ти уважна. Це хороша якість.

Мар’яна ловила себе на дивному відчутті -  їй подобалося бути тут. Не тому що це “справа батька”. А тому що вона бачила структуру. Причину і наслідок.

Але спорт залишався її диханням. І за кілька днів вона мала їхати на змагання.

Мар’яна повернулася додому після обіду з відчуттям легкої напруги -  тієї приємної, що з’являється перед важливими подіями. За кілька годин вона мала виїжджати на змагання, і думки крутилися навколо номерів, костюмів, дрібниць, які не можна забути.

У домі було тихо. Вона швидко піднялася до своєї кімнати, поставила чемодан на ліжко й почала перевіряти речі: купальник, пов’язки, косметика, документи, змінний одяг, навушники. Провела пальцями по краю валізи й зупинилася -  усе на місці.

Телефон завібрував. Соломія. Мар’яна відчула вину, бо вони не спілкувалися майже місяць - життя розвело їх у різні ритми, але ім’я подруги на екрані викликало теплу усмішку.

— Соломіє… - відповіла вона. - Нарешті.

— Я вже думала, ти мене забула, зірка, - засміялася та. - Як ти? І я знаю правило - не вітати, але з минулим тебе святом. Ти ж знаєш, що я тобі бажаю всього найкращого, люба.

— Дякую. Я знаю, але поки не можу святкувати. Зараз я на валізах. Змагання. Я думаю вже закінчувати з цим темпом. Як завжди.

— Я знала, -  у голосі Соломії було щось живе, справжнє. - Ти завжди кудись біжиш. А я… - вона на секунду замовкла. - Пам’ятаєш Максима? Того, про якого я тобі писала? 
Мар’яна сіла на край ліжка.

— Того самого блондина?  Пам’ятаю. 

— Він учора сказав, що хоче зі мною бути. Серйозно. Я погодилась. 

— Соломіє… -  Мар’яна щиро всміхнулась. -  Я рада за тебе. Дуже. 

— Мені так хотілося тобі це сказати. Ти завжди мене заспокоювала. Навіть коли була далеко.

— Я поруч. Завжди, і я дійсно радію за тебе. -  тихо відповіла Мар’яна.

Вони ще кілька хвилин говорили про дрібниці, про життя, про втому й надії. Після прощання Мар’яна відклала телефон і пішла у ванну -  змити з тіла напругу перед дорогою. Тепла вода розслабляла.  Вона стояла під душем із заплющеними очима, думаючи вже не про змагання, а про дивну легкість, що з’явилася після розмови. Коли вода стихла, Мар’яна потягнулася до рушника - і завмерла. Порожньо.  Вона озирнулася. Жодного рушника.

— Чудово… - пробурмотіла вона собі під ніс.

У домі нікого не мало бути. Сабріна поїхала зранку, батько - на роботі. Мар’яна обережно визирнула в коридор.

— Є хтось удома? - гукнула вона. 

Тиша.

— Гаразд, -  зітхнула. - Швидко добіжу.

Вона вийшла з ванни, прикриваючись руками, ступаючи майже навшпиньки. Серце билося швидше, ніж потрібно - від абсурдності ситуації,  не від страху.

І саме в цей момент у коридорі з’явився Руслан.  Він зупинився різко,  так само несподівано, як і вона.

Кілька секунд  -  мовчання. Мар’яна відчула, як обличчя заливає жар.

— Що… - вона ковтнула повітря. -  Що ви тут робите? 

Руслан миттєво відвів погляд, але не відступив.
— Пробач, - спокійно сказав він, - Вадим попросив заїхати. Машина зламалась, він не встиг попередити. Я маю відвезти тебе в аеропорт.

Він узяв рушник із кушетки біля стіни й простягнув його, не дивлячись прямо. 

— Ось. Я не знав, що ти…

Мар’яна різко забрала рушник і швидко загорнулася. 

— Я думала, що вдома нікого немає, - сказала вона тихо, відступаючи назад. 

— Я розумію, Вадим дав мені ключі від будинку, - відповів він рівно. - Вибач, що засмутив тебе.

Вона зачинила за собою двері ванни, притулившись до них спиною. Серце калатало. Це була не сором’язливість - радше шок від раптового порушення меж і вид абсурдності ситуації..

Одягнувшись, Мар’яна вийшла вже спокійнішою. Руслан стояв біля сходів, ніби даючи їй простір. 

— Ми можемо виїжджати, коли ти будеш готова, - сказав він. 

Вона кивнула.

Сідаючи в машину поруч із ним, Мар’яна дивилася у вікно, намагаючись заспокоїти думки. Вона не знала, чому так сталося і це вибило її з рівноваги. Та вона подивилася на Руслана: красивий, дорослий, мужній чоловік. Спокійно веде автомобіль, його ніби нічого не тривожило, вся ця ситуація.