Розділ 16

Турбота і тягар вибору.

Марʼяна повернулася додому з покупками пізно - вечір уже поволі осідав у домі тишею. Вона відчинила двері плечем, притримуючи пакети, і вже збиралася щось сказати, коли помітила світло в вітальні.

— Тату? - озвалася вона здивовано.      

Вадим сидів за столом із розкладеними паперами, у домашній сорочці, без піджака. Побачивши доньку, він одразу підвівся, і в його погляді на мить зʼявилося щось майже забуте - жива радість.

— Уже вдома? - сказав він. - Думав, ти затримаєшся довше.     

Він підійшов ближче, забрав у неї частину пакетів.     

— Це все твоє? - з легкою усмішкою запитав. - Бачу, що грошей вистачило. Я вранці поповнив твою карту. Пізніше ще перекину.

Марʼяна мимоволі усміхнулася. Ці запитання були його мовою турботи  -  простою, прямою, без надмірних слів.

— Все добре, - відповіла вона. - Ми були з Софі та Дарлою. Трохи магазинів, потім кафе. Нічого зайвого.

— Добре, - кивнув він. - Але якщо щось знадобиться - не соромся. Я для цього і є.

Він сказав це буденно, але в цих словах було більше, ніж здавалося. Марʼяна відчула, як у грудях щось мʼяко стислося.

Вона пройшла до кухні, поставила пакети, налила собі води. Батько спостерігав за нею мовчки. Вона була дуже схожа на Валерію  - рухами, профілем, тим, як відкидала пасмо волосся. Він відвів погляд. Він любив доньку, але її схожість з коханою робила йому боляче.

— Тату, -  раптом сказала Марʼяна, обернувшись. - А ти… щасливий?

Питання повисло в повітрі, як різкий злам. Вадим завмер. На мить здавалося, що він не почув. Потім повільно вдихнув.

— У мене все добре, - відповів після паузи. - Не переймайся.

Але це "все добре" було порожнім.

— Ти майже не буваєш удома, - тихо сказала вона. -  І коли буваєш… ти ніби не тут.

Вадим стиснув губи, зібрав папери в одну рівну стопку - звичний жест контролю.

— Я просто багато працюю, - сказав він. -  Це тимчасово.

Вона не заперечувала. Лише дивилася на нього з тією уважністю, яку мають лише дорослі діти, що вже втратили право на ілюзії.

— Марʼяно, -  раптом сказав він, змінюючи тон. - Завтра зайди до мене в офіс.

Вона підняла брови.

— Навіщо?

— Є одна справа. Документи. Нічого складного, -  відповів він. - Хочу, щоб ти почала більше вникати. Побачила, як усе працює зсередини.

Він подивився на неї уважно.

— Ти навчаєшся на юридичному факультеті, - сказав він спокійніше. - І я пишаюся цим. Але… ти впевнена, що це твій шлях?

Марʼяна завмерла.

— Так.

— Тоді завтра чекаю тебе в офіс. 

Він не тиснув. Він запрошував.

І це було нове.

— Добре, - сказала вона.

І вперше за довгий час між ними не було стіни.

Вадим кивнув.

— І… - він на мить вагався. - Дякую, що питаєш про мене.

Вона підійшла ближче й легко торкнулася його руки.

— Ти мій тато, -  сказала вона просто. - Я маю право знати, як ти насправді.

Марʼяна ще кілька секунд постояла поруч, ніби перевіряючи, чи можна залишитися в цій близькості трохи довше. Потім тихо взяла свої пакети й пішла сходами нагору.

У своїй кімнаті вона сіла на край ліжка, машинально перебираючи покупки. Колись вона серйозно думала про гуртожиток - так було б "логічніше" : університет ближче, більше самостійності, менше напруги. Але кожного разу, коли доходило до реального рішення, всередині щось опиралося.

Тут їй було спокійніше. Дім Сабріни був світлим, упорядкованим, без криків і зайвих запитань. А головне - тут був батько. Навіть мовчазний, навіть відсторонений, але живий, поруч. І Марʼяна зрозуміла, що поки вона тут, їй легше дихати. Легше не тікати від того, що болить.

Вона перевдяглася, розклала речі в шафу, сіла біля вікна. За склом тягнувся вечір - спокійний, майже лагідний. Десь унизу дзенькнув посуд, хтось тихо пересувався кухнею.
Марʼяна думала про завтрашній день. Про офіс батька. Про документи. Про справу, яку він так і не відпустив.

Марʼяна вимкнула світло й лягла, дивлячись у стелю. Заснути було важко, але вперше за багато днів у цій тиші не було страху.

Наступного дня Марʼяна сиділа за кухонним столом, обхопивши чашку долонями. Вона дивилася на батька уважно:

— Тату… - вона зробила паузу, ніби давала йому час. - Є хоч якесь просування? Щось нове в розслідуванні?
Вадим завмер. Це був не просто запит. Це було нагадування. Про ніч, яку він проживав знову й знову.

— Ні, - сказав він нарешті. Коротко. Сухо. - Нічого нового.

Марʼяна помітила, як змінилося його обличчя. Наче хтось зсередини різко вимкнув світло. Риси стали жорсткішими, погляд - важчим.

— Усе або сховано, або навмисно заплутано, - додав він уже тихіше. - Свідки мовчать. Документи зникають. Версії закривають одна одну. Це не розслідування, Марʼяно. Це - стіна.
Він замовк. У цій тиші було більше, ніж у будь-яких словах.

Вадим відчував, як питання доньки розриває його зсередини. Бо разом із ним приходила вина -  жива, нестерпна, така, що не стирається роками.

Я дозволив…

Я відпустив…

— Я не мав вас тоді відпускати, - раптом сказав він, уже не дивлячись на неї. - Ні тебе, ні Валерію.

Марʼяна затамувала подих.

— Це був звичайний вечір, - продовжив він, і голос його зламався. - Я не бачив загрози. Я був упевнений, що ви в безпеці.

Він різко вдихнув, ніби йому забракло повітря.
— Як адвокат я мав відчувати ризик. Як чоловік - захистити. Як батько… - він не договорив.
У його голові знову спалахнула та ніч: пізній дзвінок, слова, які неможливо прийняти,

і відчуття, що земля зникла з-під ніг.

— Я щодня питаю себе, - тихо сказав він, - чому не поїхав з вами. Чому не наполіг. Чому дозволив собі повірити, що "нічого не станеться".

Марʼяна відчула, як у грудях стискається біль - не її власний, а його. Вона встала й підійшла ближче.