Розділ 15

Розмови з минулим і теперішнім.

Час йде невпинно. Мар’яна давно не розмовляла з Камілєм наживо. Повідомлення, короткі голосові, кілька фраз між тренуваннями й ніччю - усе  це стало звичним. Але сьогоднішній день був іншим.

Сьогодні їй виповнилося двадцять. Не гучно. Без святкового столу й тостів. Просто день, у якому вона раптом відчула себе старшою, ніж дозволяв календар. Мар’яна сіла на край ліжка, поправила довге русе волосся й на мить затримала палець над кнопкою відеодзвінка. Потім натиснула.

Екран засвітився -  і за секунду з’явився Каміль.

Він справді змінився. Ширші плечі, впевнений погляд, темні кола під очима людини, яка живе на межі виснаження. Його усмішка була знайома  але в ній з’явилася стриманість, якої раніше не було.

— Ого… -  він усміхнувся трохи криво. - З днем народження, красуне. Двадцять, так? Ти виглядаєш… дорослою. І дуже красивооою!!!

Мар’яна відчула, як тепло підступає до щік, але не відвела погляду.

— Дякую, - сказала тихо. -  А ти… ти ніби став ще серйознішим. І сильнішим. Я бачила відео з твоїх стартів. Ти неймовірний, Камiлю.

Він зітхнув, опустив погляд на секунду -  і цього вистачило, щоб вона зрозуміла, що за компліментами ховається інше.

— Дід знову тисне, -  сказав він нарешті. - Каже, що пора повністю входити в бізнес. Бабуся просить допомагати йому частіше. Після смерті батьків він ніби здав…. Ми не можемо просунутися в розслідуванні. Того, кого посадили, більше немає. Він був лише виконавцем. А ті, хто стояв за всім… -  Каміль стиснув щелепи. -   Вони досі в тіні.

Мар’яна слухала, відчуваючи, як старий біль повертається, але вже без істерики. Глухо. Глибоко. 

— Я знаю, -  прошепотіла вона. -  Але правда не зникає. Вона просто чекає. І ти її знайдеш.

Він подивився на неї уважно, ніби хотів запам’ятати кожну рису. 

— Ти стала дуже сильною, -  сказав він.  -  Я пишаюся тобою.

У цей момент Мар’яна почула звук. Наче кроки. Десь у коридорі.

Вона напружилася.

— Зачекай секунду, -  сказала й підвелася.

Коридор був порожній. Тиша. Вона повернулася.

— Вибач, -  усміхнулася вона трохи невпевнено. - Здалося.

Вони ще трохи поговорили -   про бабусю Камiля, про його тренера, про Сіетл, який досі здавався Мар’яні чужим, але вже не ворожим. Попрощалися тепло, без гучних слів.

Коли екран погас, у кімнаті стало тихо.

Десь унизу хтось пересував стілець. Ледь чутний дзвін посуду. І запах кави, який повільно підіймався сходами.

Вона заплющила очі. Двадцять. Марʼяна не святкувала свої дні народження з того року. З того, що розділив життя на "до" і "після". Вона ніколи не забороняла собі жити -  просто не дозволяла цьому дню бути гучним. Вона підвелася, накинула светр і вийшла в коридор. На кухні стояв батько .  Не в костюмі. Не з телефоном. У звичайній домашній сорочці, з трохи розкуйовдженим волоссям. Він стояв біля плити й намагався перевертати млинці з виразом людини, яка більше звикла до судових засідань, ніж до кухні.

Марʼяна зупинилася в дверях.

— Тату?

Він озирнувся - і на мить його обличчя стало зовсім іншим. Не адвокатським. Не стриманим. Живим.

— Уже прокинулася?  - сказав він, трохи незграбно. -  Я… вирішив, що сьогодні сам.

Вона повільно усміхнулася.

— Ти готуєш?

— Я намагаюся, - сухо відповів він.  -  Якщо виживемо - це вже успіх.

Вона тихо засміялася.

— З днем народження, Марʼяно,.

Це прозвучало просто. Він підійшов до столу й дістав невелику коробку. Не надто святкову. Стриману.

— Я не знаю, що зараз правильно, - сказав він трохи тихіше. - Але твоя мама… вона б не дозволила мені нічого не зробити.

Марʼяна обережно відкрила коробку. Там лежав годинник. Класичний, акуратний. Не дівочий - дорослий. Їй дуже сподобалось.

— Двадцять - це вже час.  - додав він, ніби виправдовуючись. -  І відповідальність.

Вона підняла очі.

— Дякую, тату.

Пауза.

— Ти дуже на неї схожа, -  сказав він раптом. І відразу відвів погляд, ніби це вирвалося випадково.

Марʼяна не заплакала. Раніше - заплакала б. А зараз просто кивнула і міцно обняла його.

— Я знаю.

Вони снідали разом. Ніяких гучних тостів. Ніяких святкових кульок. Просто теплий ранок і незграбні млинці, і цього було достатньо. 

Нові друзі й старі мрії.

Америка не стала для Мар’яни домом одразу. Але спорт - так.
Гімнастичний зал був її притулком. Тут не потрібно було пояснювати біль словами. Тут тіло говорило саме. Тренування були жорсткими, тренери - вимогливими, але Мар’яна швидко заробила повагу. Не гучністю. Стабільністю.

Саме тут з’явилися дівчата  Софі й Дарла.

Софі - рудоволоса, емоційна, завжди з ідеями й планами. Дарла - темноволоса, спокійна, уважна до дрібниць. Вони ніби доповнювали одна одну -  і з часом впустили Мар’яну у своє коло без зайвих питань. 

Після тренувань вони часто йшли в маленьке кафе неподалік.

— Я клянусь, - сміялася Софі, -  якщо Нік ще раз подивиться на офіціантку, я його вб’ю.

— Софі, - спокійно сказала Дарла, - він не єдиний хлопець у світі.

— Але ж мій! -  обурювалася та.

Мар’яна усміхалася, слухаючи їх. Вперше за довгий час - щиро.

— Ти прекрасна, - сказала вона Софі. - І він це знає. А якщо ні - це його проблема.

Сьогодні спочатку були магазини. Примірочні. Сміх. Сині сукні, джинси, світлі топи.

— Оце твоє, - сказала Дарла, дивлячись на Мар’яну в гаргій сукні в дзеркало. - Ти змінилася. І це видно.

Мар’яна дивилася на своє відображення :

— Ні, - одразу відповіла Марʼяна.

— Так.

— Ні.

— Так. Мені ти пододаєшся в ній. І я її купую.

— Софі!

— Мовчи. Це не обговорюється.

Дарла лише посміхнулася і тихо додала:
— Ми недовго знайомі. Але іноді цього достатньо.

У кафе вони сіли біля вікна. Кава, сміх, жарти про хлопців і тренування. І раптом Софі спитала:

— До речі… коли у тебе день народження?