Розділ 12

На відстані, але поруч.

Пройшло декілька місяців після переїзду до Америки, Мар’яна й Каміль не зникли з життя одне одного - просто навчилися бути поруч інакше. Відстань, різниця в часі, нові ритми не розірвали зв’язок, що народився з трагедії. Вони переписувалися в месенджерах, обмінювалися фотографіями й короткими відео з тренувань і змагань один одного, ділилися тим, чим не хотілося обтяжувати інших.

Їхня близькість більше не потребувала щоденної присутності. Вона стала тихою, рівною - такою, що тримає, навіть коли життя розводить у різні боки.

Сіетл зустрів Мар’яну стримано. Сіре небо, запах океану, вологе повітря й довгі вулиці, на яких легко загубитися навіть серед людей. Перший місяць вона жила, ніби на паузі: тренування, дім, місто, яке ще не стало своїм. Звикала і пристосовувалася. І в цьому новому просторі повідомлення від Каміля були однією з ниточок, що пов’язувала її з минулим життям.

Одного вечора, повернувшись із тренування, вона отримала від нього повідомлення. Каміль надіслав відео з її останніх змагань - те саме, яке вона кілька днів тому переслала йому майже машинально.

Каміль:

"Мар’яно, я щойно подивився твій номер. Ти була неймовірною. Такою зібраною, точною…. Я не міг відірватися. Ти стала ще сильнішою і привабливішою".

Мар’яна всміхнулася - вперше за вечір по-справжньому. 

Мар’яна:

 "Дякую, я стараюся не підвести ні себе, ні тих, хто в мене вірить. І,  чесно, твоя підтримка дуже допомагає. Навіть на відстані."

Відповідь прийшла майже одразу.

Каміль:

"Я ж казав тобі - в тебе великий талант. І ти щоразу це доводиш. Я пишаюся тобою".

Вона затримала погляд на екрані трохи довше, ніж зазвичай.

Мар’яна:

"Я бачила твої останні запливи. Ти виглядаєш впевнено. Наче вода - місце, де стає легше дихати".

Каміль (із легким сміхом):

"Можливо, так і є. Спорт  - це спосіб рухатися далі. Втекти від того, що постійно наздоганяє. Але знаєш… багато в чому це завдяки тобі. Ти надихаєш".

Мар’яна відчула знайоме тепло в грудях. Каміль завжди говорив просто, без зайвого пафосу - і саме тому його слова тримали.

Пауза затягнулася, перш ніж з’явилося нове повідомлення.

Каміль:

"Я дізнався дещо нове про справу. Поліція все ще працює. Є підозри, що це було не просто пограбування. Але поки - без деталей. Мій дід постійно в русі, щодо трагедії, та постійно натикається на стіни".

Її пальці на мить завмерли над екраном.

Мар’яна:

"Тато теж не вірить у версію пограбування. Він… не зупиниться, поки не знайде правду. Але це так виснажує. Інколи здається, що ця рана ніколи не перестане боліти".

Каміль:

"Ти не одна. Ми пройшли це разом - і впораємося теж разом. Я завжди тут, якщо тобі потрібно просто поговорити".

Мар’яна:

"Дякую. Ти для мене дуже важливий. Я ніколи не забуду, що ти зробив тоді. І того, ким ти став після".

Каміль:

"І я пишаюся тобою. Ми сильніші, ніж здається. Прорвемося".

Вони ще трохи писали - про тренування, майбутні старти, про дрібниці нового життя. Мар’яна розповіла, що поступово звикає до Сіетла, що з’явилися перші знайомі, але справжньої близькості вона поки що не відчуває. Каміль поділився планами на змагання і тим, як тренер бачить у ньому потенціал.

Перед тим як попрощатися, вона написала ще - Мар’яна:

"Ми ж не здаємося?"

Каміль:

"Ніколи".

Коли екран згас, Мар’яна ще кілька хвилин сиділа нерухомо. За вікном Сіетл жив своїм вечірнім життям - машини, вогні, дощ, що знову починався.

Вона знала, що Каміль далеко, але ця відстань більше не лякала. Бо деякі люди залишаються поруч навіть тоді, коли між ними - океан.