Розділ 11

Коли батько стає чужим.

Батько змінився. Це сталося не в один день - не різко, не показово. Швидше, як застигання води, що спочатку ледь помітна холодність, потім крихкий лід, а згодом  - суцільна, непроникна поверхня.

Колись Вадим був теплим. Не сентиментальним -  але уважним. Він умів слухати, ставити правильні запитання, бути поруч так, що це відчувалося навіть у мовчанні.           

Після тієї ночі в ньому щось обірвалося. Він почав працювати ще більше. Затримувався в офісі до пізньої ночі, повертався тоді, коли Марʼяна вже спала, або навпаки -  виходив раніше,ніж вона встигала прокинутися.  Його погляд став зосередженим і холодним, а слова - точними, різкими, без емоцій.

Марʼяна іноді ловила себе на думці, що він ніби карає себе. За те, що не поїхав із ними того вечора. За те, що відпустив маму. За те, що не встиг.

Він не приводив жінок додому. Ніколи. Але Марʼяна знала, що вони є. Вона бачила це в дрібницях: у пізніх дзвінках, які він скидав, щойно помічав її в коридорі; у запаху чужих парфумів на пальті; у раптовій зосередженості, з якою він мовчав за вечерею.
Він нічого не пояснював. А вона не питала.

Одного разу, повертаючись із тренування, Марʼяна зайшла до невеликого ресторану неподалік залу -  просто перечекати дощ. І завмерла біля входу. За панорамним вікном вона побачила батька. Вадим сидів за столиком із жінкою - елегантною, впевненою, спокійною. Вона щось говорила, усміхаючись. Він слухав уважно, трохи нахилившись уперед. Таким зосередженим і живим Марʼяна не бачила його вже давно.           

Поруч, трохи осторонь, сидів Руслан. Він не втручався в розмову. Лише спостерігав. Його погляд ковзав залом, ніби він звик бачити більше, ніж показують. Коли Марʼяна на мить зустрілася з ним очима крізь скло, їй здалося, що він впізнав її одразу.              

Вона не зайшла. Тихо розвернулася й пішла. Того вечора Вадим нічого не пояснював. І  їй не потрібно було.

Через кілька днів він покликав її до столу. 

— Марʼяно, - сказав він спокійно. - Ми переїжджаємо.

Вона завмерла.

— Куди? -  запитала вона.

— В Америку, до Сіетлу, - відповів Вадим. - Я отримав робочу пропозицію. Це правильний крок. Для нас обох.

Він говорив не як батько, який радиться, а як людина, що вже прийняла рішення.

— Там ти зможеш продовжити гімнастику, - продовжив він. - Я вже домовився. Хороша школа, яку ти вже закінчиш там, або закінчиш онлайн. Я про все домовлюсь, як ти вирішиш. І освіта. У тебе буде вибір.

— Коли? -  запитала вона.

— За два тижні.

Коротко. Остаточно.

Вона кивнула. Усередині все стискалося - не від страху, а від відчуття, що ще один шматок її життя залишається тут: дім, могила, спогади, тиша, у якій жила мама.

— Це буде краще для нас, -  сказав Вадим, уважно дивлячись на неї.  -  Тут занадто багато болю. Я не хочу, щоб він тебе зламав.
Марʼяна мовчала. Вона чомуь подумала, що батько не тікає. Він відрізає. І робить це так, як уміє - холодно, точно, без права на сумнів.

Того вечора вона довго сиділа у своїй кімнаті, дивлячись у вікно. Її життя знову змінювалося. І цього разу  -  без її вибору.