Розділ 8

Після тиші.

Мар’яна повільно спускалася сходами, тримаючись за поручень, ніби він був єдиним, що ще тримало її в реальності. Стара дерев’яна підлога тихо скрипіла під ногами, але цей звук здавався надто гучним у домі, де поселилася тиша - важка, неприродна, мертва.

З батькового кабінету долинали голоси. Низькі, стримані, чужі. Вона не збиралася підслуховувати, але одне речення змусило її зупинитися.

— …так, вони мертві, - сказав батько.

Його голос був хрипким, рівним, ніби кожне слово проходило крізь зусилля. Не тремтів. Не ламався.

Мар’яна завмерла. Кров ніби застигла в жилах. 

— Це не пограбування, - продовжив він. - Вони знали, що робили. Занадто чисто. Занадто швидко.

Вона не чула відповідей співрозмовника. Лише батьків голос, який уперше в житті здавався їй небезпечним.

— Вони хотіли прибрати свідків, - сказав він тихіше. - І Валерія… -  коротка пауза. - Вона опинилася не в тому місці.
Слово дружина він не вимовив. У Мар’яни різко потемніло в очах. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись вдихнути. Повітря не вистачало.

Знову нагадування , що мама мертва. 

Ця думка не кричала. Вона впала всередину, як камінь у воду - без звуку, без хвиль. Просто пішла на дно. 

Мар’яна відступила назад, обережно, щоб не видати себе. Підійматися сходами було важко - кожен крок давався зусиллям. У своїй кімнаті вона сіла на ліжко й дивилася в одну точку. Сльози не йшли. Усередині була крижана порожнеча.

Мар’яна не могла повірити власним вухам. Усе її єство опиралося почутому, але слова батька впивалися в свідомість, мов крижані голки. Мама… її матуся  стала жертвою. Через що? Її світ розсипався,  мов картковий будинок. Та, що завжди була поруч, що тримала її за руку в найважчі моменти, більше не існувала. 

Серце розривалося від болю, але сліз не було. Натомість у душі оселилася крижана порожнеча. Вона з великим зусиллям стримала ридання й, не бажаючи більше чути ці слова, побігла нагору сходами - якнайдалі від батькового кабінету, від цього жаху, від цієї правди.

Похорон вона запам’ятала уривками.

Холодний ранок. Чорний одяг, який здавався надто легким для такої події. Люди, що говорили правильні слова - тихо, співчутливо, але ніби здалеку.

Мар’яна не дивилася на обличчя матері. Вона дивилася на руки. Ті самі руки, які заплітали їй коси, торкалися щоки, коли було страшно, тримали її на переході через дорогу.

Тепер вони лежали нерухомо. Чужі.

Коли землю кинули на кришку труни, Мар’яну знудило. Не від сліз -  від усвідомлення, що це не метафора. Це кінець. Фізичний. Остаточний. 

Світ навколо не зупинився. Машини їхали. Хтось говорив по телефону. Світ просто продовжував жити.

Згодом Мар’яна стояла біля дверей лікарні, де лежав Каміль. Руки тремтіли, думки плуталися. Вона знову мала його побачити, але тепер усе було інакше. Тепер і її життя було зруйноване. 

Коли вона зайшла до палати, Каміль був сам. Його обличчя , осунуле й бліде, відбивало глибину пережитого горя. Він дивився в стелю, ніби шукав у ній відповіді на питання, що не давали спокою. Мар’яна завмерла на порозі, не знаючи, з чого почати. 

— Камiлю… - нарешті прошепотіла вона. Її голос був майже нечутним.

Він повільно повернув голову. Очі були повні болю, але, побачивши Мар’яну, він спробував усміхнутися. 

— Мар’яно… - його голос був хрипким, слабким. - Ти прийшла…

Вона кивнула і, не в змозі стримати емоцій, кинулася до нього, обіймаючи так, ніби хотіла захистити від усього світу. Каміль тихо зітхнув і поклав руку їй на плече.

— Мені так шкода, Камiлю, - прошепотіла вона, притулившись обличчям до його грудей. - Мені так боляче за все, що сталося...  за твоїх батьків, за мою маму. Я не можу в це повірити...

Каміль довго мовчав. Його пальці повільно гладили її волосся.

— Я втратив їх, Мар’яно... - сказав він нарешті, і в його голосі звучала гіркота. - Я залишився без батьків.

— Ні, ти не сам, - Мар’яна підняла голову й подивилася йому в оч. -  Я тут, Камiлю. Я з тобою. Ти не один. До того ж тато казав, що мають приїхати твої бабуся з дідусем. Бабусі стало зле після новин  - ї навіть забрали до лікарні... 

Каміль зітхнув. В очах з’явилися сльози, які він ледь стримував.

— Знаєш, коли я був малим, тато завжди казав, що ми сильні, що можемо витримати все, - він криво всміхнувся, але в цій усмішці не було радості. - Я просто не знав, що доведеться витримувати таке. Я… я не знаю, як жити далі. А бабусі справді дуже важко, як і дідусеві. Ми з ними не були дуже близькі...  Дідусь свого часу не зрадів, що тато одружився з мамою. Але тепер це не має значення... У мене так болить у грудях, Мар’яно... 

— Ти знайдеш у собі сили, Камiлю, -  Мар’яна стиснула його руку. - Ми знайдемо їх разом. Ми пройдемо через це. 

Він подивився на неї -  в його погляді було і страждання, і вдячність.

— А ти? Як ти?  - запитав він, помітивши її бліде обличчя й почервонілі від сліз очі.
Мар’яна хотіла сказати, що все буде добре, що вона впорається, але слова застрягли в горлі. Вона лише похитала головою - і сльози нарешті прорвалися.
 

— Мама... - прошепотіла вона. - Я не можу прийняти цю правду, що її більше немає поруч зі мною. Інколи мені здається дивним, що я можу дихати, а мама - ні. Її більше немає в цьому світі. Вона більше не обійме мене, не усміхнеться своєю усмішкою… і в нас із нею більше нічого не буде разом.

Каміль повільно притягнув її до себе, дозволяючи плакати в його обіймах. Вони обоє були загублені, обоє страждали - і  в цю мить зрозуміли, що тепер у них майже нікого не залишилося, окрім одне одного. 

— Ми пройдемо через це разом, -  сказав Каміль тихо, але впевнено. - Я обіцяю тобі, Мар’яно. Я завжди буду поруч. Ми знайдемо сили жити далі.

Мар’яна кивнула. Сльози поступово висохли. Вона знала, що попереду довгий і важкий шлях. Але також знала  -  Каміль буде поруч, так само як і вона з ним.