Розділ 7

Після.

Свідомість поверталася уривками. Спочатку - холод. Потім - різкий запах антисептика. Голоси - чужі, відсторонені, ніби говорили не про неї.

— Реакція нормальна...

— Шок, але без фізичних ушкоджень...

— Дівчину передати батькові...

Мар’яна відкрила очі й одразу ж їх заплющила. Світ був надто яскравим, надто гучним. Біле світло ламп різало зсередини, наче нагадувало, що життя триває, навіть коли твоє зупинилося.

Вона лежала на ношах. Поруч стояв чоловік у формі, щось записував у блокнот. Далі - лікарка з втомленим і тривожним поглядом. І лише трохи осторонь - батько.

Батько стояв нерухомо. Прямо.Занадто прямо, як для людини, у якої щойно забрали серце.

— Тату... - голос Мар’яни прозвучав хрипко, ніби належав комусь іншому.

Він здригнувся. Лише на мить. Потім швидко підійшов і взяв її за руку. Його долоня була холодна, майже крижана.

— Я тут, доню, - сказав він. - Зараз ти вже в безпеці.

Вона хотіла повірити цим словам. Дуже хотіла.
Її посадили в машину швидкої, але майже одразу пересадили в поліцейський автомобіль - формальності, протоколи, питання. Все відбувалося надто швидко й водночас болісно повільно. У відділку було яскраво. Світло тут не знало співчуття.

Мар’яна сиділа на жорсткому стільці, загорнувшись у тонку ковдру,  яку їй дали лікарі. Поліцейський щось запитував - коли вони спустилися в підвал, чи чула вона голоси,і чи бачила когось. Вона відповідала автоматично, не замислюючись. Слова виходили порожніми. Поруч сидів батько. Його підпис з’являвся на паперах чітко, рівно.

В якийсь момент слідчий - молодий чоловік з утомленими очима - зупинився, подивився на них обох і сказав рівним, офіційним тоном:

— Мені дуже шкода. Ми зробили все можливе.

Мар’яна не одразу зрозуміла, про що він говорить.

— Ваша дружина... ваша мати, - він ковтнув слова. - Валерія Левицька... загинула на місці.

Час зламався. Наче хтось різко вимкнув звук у світі. Мар’яна дивилася на слідчого й не чула продовження. Слова "вибачте", "співчуваємо", "розслідування" пролітали повз, не торкаючись свідомості.

Мама мертва.

Ця думка не вибухнула. Вона просто впала всередину - важким, тупим каменем. Дива не сталоя... Мар’яна повільно повернула голову до батька.

І саме тоді побачила, як він ламається.

Вадим різко підвівся. Стілець із гуркотом відлетів назад. Він зробив крок до стін - і з усієї сили вдарив по ній кулаком.

Один раз. Другий. 

Глухий звук рознісся приміщенням. Кісточки пальців миттєво вкрилися кров’ю, але він цього ніби не помітив.

— Вадиме! - хтоь крикнув.

Він сперся лобом об холодну стіну й важко дихав. Плечі тремтіли. Не від ридань - від стримуваного, дикого болю, який не мав виходу. Мар’яна дивилася на нього й раптом зрозуміла, що він не плакатиме.

Ніколи. Це було страшніше за крик.

— Тату... - прошепотіла вона.

Вадим повільно обернувся. Його очі були червоні, порожні, ніби з них винесли все живе. Він підійшов до неї, опустився навколішки й міцно обійняв. Так міцно, що в неї перехопило подих.

— Пробач... - прошепотів він їй у волосся. - Пробач, що я не був там. Це я винен. Я мав бути там, заміть вас...

Це була не обіцянка. Це було зізнання людини, яка щойно втратила сенс.

Коли вони вийшли з поліцейської дільниці, на місто вже опустилася ніч. Асфальт блищав від дощу, ліхтарі відбивалися в калюжах, машини проїжджали повз - байдужі, живі. Світ не зупинився.

Вони сіли в автомобіль. Двигун заревів надто гучно. Мар’яна дивилася вперед, але не бачила дороги. І тоді до неї прийшло усвідомлення. Не одразу. Повільно. Жорстоко.

Мами більше немає. Сльози хлинули раптово. Дихання зірвалося. Тіло затрусило.

— Тату... - вона задихалася словами. - Її більше немає... Я... я ж могла...

Вона кричала. Плакала. Стискала себе руками, ніби могла втримати розпад.

Вадим не сказав нічого. Він просто їхав. І в цій мовчанці було більше болю, ніж у будь-яких словах. Мар’яна плакала довго. Поки не залишилося сил. Поки істерика не зламалася об втому. Коли сльози висохли, прийшла порожнеча.

Машина різала ніч. Місто жило. Десь сміялися люди. Десь хтось закохувався. Десь варили каву. Мар’яна притиснулася лобом до холодного скла. У темряві миготіли вогні тієї лікарні - тієї самої, де зараз боровся за життя Каміль. А вона їхала у світ, де більше ніколи не буде мами.

Вона ще не знала, як зміниться її життя. Не знала, що біль стане фоном, а мовчання - мовою. Але вже відчувала, що цієї ночі вона втратила дитинство. І світ більше не збирався бути до неї обережним.