Розділ 4

 Неприємні передчуття.
 

Тривога не завжди має обличчя. Іноді вона приходить як тінь - без слів, без пояснень, просто осідає всередині, роблячи світ трохи чужішим.

Мар’яна відчула це ще до вечора. 

День ніби розпадався на дрібні, не пов’язані між собою фрагменти. Вона ловила себе на тому, що довше затримує погляд на дрібницях, наприклад, на тріщині в асфальті, на обірваному листву, на відображенні власного обличчя у вікні автобуса. Наче намагалася щось запам’ятати, хоча не знала - що саме.
Після тренування вона поверталася додому повільніше, ніж зазвичай. Тіло було втомлене, але не розслаблене. Рухи -  точні, відпрацьовані роками - сьогодні здавалися чужими. Навіть стрічка, слухняна зазвичай, кілька разів ковзнула з рук, ніби відмовлялася підкорятися. 

Вдома пахло фарбами й теплом. Валерія сиділа біля мольберта,  зосереджено працюючи. Світло лампи падало на полотно, вирізаючи з темряви кольори й форми. 

— Ти сьогодні тиха, - сказала вона, не обертаючись. 

— Просто втомилася, - відповіла Мар’яна і пішла до своєї кімнати.

Того ж вечера , Марʼяна  почула, як батьки обговорюють запланований візит. Вони мали піти в гості до батьків Каміля, та батько одразу попередив, що не зможе поїхати з ними - важлива справа змусить його затриматися на роботі.

Мама виглядала стурбованою, сьогодні вона домовилася змістити графік, але після короткої паузи все ж погодилася. Марʼяна не хотіла їхати, проте розуміла, що мамі зараз потрібна її присутність і підтримка.

Автомобіль м’яко котився осінньою дорогою. Листя кружляло в повітрі, мов золотий вихор, а небо було залите теплими барвами заходу сонця. Мар’яна сиділа на пасажирському сидінні й дивилася у вікно, тоді як Валерія вела машину, розповідаючи про майбутню виставку.

— Ти навіть не уявляєш, скільки сил я вклала в цю експозицію, - говорила Валерія. У її голосі водночас відчувалися і натхнення, і втома. - Це буде зовсім інше, не схоже на мої попередні роботи. Нові техніки, інша робота з фактурами, світлом… Сподіваюся, глядачі це відчують.

Мар’яна повернулася до матері. Її блакитні очі світилися гордістю.

— Мамо, я впевнена, що все буде неймовірно, - м’яко сказала вона. - Ти дуже талановита. Твої картини завжди знаходять відгук, бо вони живі. Ти вкладаєш у них душу. І я дуже тобою пишаюся.

Валерія всміхнулася, не відриваючи погляду від дороги, хоча її руки на кермі ледь помітно тремтіли від хвилювання. Вона завжди боялася, що її мистецтво можуть не зрозуміти, хоч для Мар’яни мама завжди була джерелом натхнення.

— Дякую, люба, для мене твоя підтимка важлива. - прошепотіла Валерія, зворушена словами доньки.

На мить у машині запанувала тиша. Лише ритмічний шум шин об асфальт наповнював простір. 

— А давно ти знайома з Ольгою? -  раптом запитала Мар’яна, порушивши мовчання. Їй завжди було цікаво, як мама будує стосунки з іншими людьми - Валерія здавалася їй загадковою й непередбачуваною. Валерія трохи зволікала з відповіддю, ніби занурилася у спогади. Її обличчя на мить змінилося, наче вона повернулася у далеке минуле. 

— З Ольгою я познайомилася через її чоловіка…Марата і, ще його племінника Руслана, - повільно сказала вона, добираючи слова. - Колись давно ми спілкувалися однією компанією, ще в молодості. Але потім я зустріла твого батька, і після цього… мене більше ніхто не цікавив. 

Вона швидко перевела погляд на дорогу й стиснула кермо трохи сильніше, ніж було потрібно. Голос мами став трохи поспішнішим.

— Але давай краще поговоримо про тебе, - додала Валерія, уникаючи продовження теми. - Як у тебе справи з гімнастикою? Що тобі зараз більше подобається - булави чи стрічка?
Мар’яна відчула, як мама майстерно змінила напрямок розмови. Її поведінка здалася дивною, але не настільки, щоб викликати справжню тривогу. Валерія завжди була трохи загадковою - її настрій змінювався, як погода на картинах: то яскраво-сонячний, то тихо-туманний.

— Мамо, - відповіла Мар’яна, вирішивши не наполягати, - мені дедалі більше подобається працювати зі стрічкою. Вона так красиво в’ється в повітрі, ніби танець на вітрі.

Валерія знову всміхнулася. Ця тема була для неї зрозумілою й безпечна. 

Будинок родини Каміля стояв на околиці міста, оточений садом і високими соснами, що тихо шелестіли від легкого вітру. Коли Мар’яна з мамою підійшли до дверей, їх одразу зустріла Ольга - мати Каміля. Вона широко усміхнулася й привітно розкрила обійми.

— Валеріє, Мар’яно? як, як я рада вас бачити! Проходьте, не соромтеся, - м’який голос наповнив простір теплом, хоча здавався схвильованим. -  Я покажу вам дім. Ви самі?

Вона провела їх через простору передпокій до великої вітальні. На стінах висіли картини зі смаком і відчуттям стилю, а в центрі кімнати був камін, що додавав затишку.

— Ми нещодавно зробили ремонт, -  пояснила Ольга, показуючи на оновлений інтер’єр. - А ось ця картина -  робота місцевого художника. Ми придбали її торік.
Мар’яна йшла поруч, уважно роздивляючись довкола. Її погляд мимоволі зупинився на Мараті - батькові Каміля. Він стояв біля вікна й дивився на Валерію. Їхні погляди перетнулися кілька разів, ніби між ними існувало щось невимовлене. Валерія зберігала спокій і відповідала стриманою усмішкою, але в її очах спалахувала тінь емоцій.

— Марате, підійди привітатися з гостями! - гукнула Ольга, трохи жартівливо.

Марат неквапливо підійшов, потиснув руку Валерії та Мар’яні, злегка схиливши голову.

— Радий вас бачити, Валеріє, Маряно  - сказав він із легкою усмішкою. -  Бачу, ви привезли документи? У Вадима не вийшло приїхати. 

Валерія дістала з сумки теку й передала її Маратові.

— Так, Вадим просив передати. Тут усі деталі угоди. 

Мар’яна помітила, як Марат уважно подивився на Валерію, беручи теку, і між ними знову промайнув короткий, але значущий погляд.

У цю мить до кімнати увійшов Каміль. Він усміхався й одразу підійшов до Мар’яни. 

— Привіт, Мар’яно, -  сказав він і ледь торкнувся її руки.