Розділ 1

Ідеальний ранок.

Ранок у домі Левицьких починався з тиші. Не порожньої - а живої, наповненої дрібними звуками, які Мар’яна впізнавала із заплющеними очима. Ледь чутний скрип підлоги, дзенькіт чашки на кухні, запах свіжозвареної кави, що повільно заповнював дім.

Вона прокинулася раніше, ніж зазвичай. Світло просочувалося крізь фіранки, м’яко торкаючись стін. Мар’яна лежала нерухомо, дозволяючи цьому ранку бути таким, яким він був - спокійним, простим, без вимог.

У такі миті життя здавалося зрозумілим.

А любов - надійною. 

Вона спустилася сходами босоніж, тримаючись за прохолодний поручень. На кухні Валерія стояла біля столу, задумливо помішуючи каву. Волосся було зібране абияк, на обличчі - той самий вираз зосередженості й м’якості, який Мар’яна знала з дитинства. Мати завжди ніби жила трохи глибше за інших - у кольорах, відчуттях, тиші між словами. 

— Добрий ранок, - тихо сказала Мар’яна. 

Валерія озирнулася й усміхнулася - просто, тепло, по-домашньому. 

— Ти сьогодні рано.

— Не спалося, - відповіла Мар’яна і підійшла ближче.

Вона обійняла матір, притулившись щокою до її плеча. Запах кави змішався із ледь відчутним ароматом фарб - маминим постійним супутником. У цьому обіймі було щось заспокійливе, знайоме, таке, що не вимагало слів.

На столі стояв сніданок  - фрукти, йогурт, хліб. Це був їхній ранковий ритуал -  снідати разом і говорити про плани на день. Мар’яна любила ці хвилини удвох: коли мама ділилася ідеями для нових картин, а вона - своїми мріями, страхами й надіями. У такі моменти життя здавалося простим і зрозумілим.
Поруч - букет польових квітів. Тато, як завжди, поїхав рано на роботу, - справи адвоката не чекали, - але залишив по собі маленький слід присутності.

— Тато знову приніс квіти? - сказала Мар’яна, сідаючи за стіл.

— Він боїться, що я забуду, як сильно він мене любить, - з легкою усмішкою відповіла Валерія.

Мар’яна дивилася на матір уважніше, ніж зазвичай. Ніби намагалася запам’ятати кожну деталь: світло у вікні, рухи рук, тишу між фразами. Вона сама не розуміла, чому їй це так важливо саме сьогодні. 

— Які в тебе плани? - спитала Валерія.

— Школа, останній клас, - відповіла Мар’яна. - Потім тренування. Тренерка казала, що будемо відпрацьовувати нову комбінацію з стрічкою. 

— Ти втомлюєшся.

— Знаю. Але мені подобається, - знизила  плечима Мар’яна. -  Коли я тренуюся, ніби все стає на свої місця. 

Валерія кивнула. Вона завжди розуміла доньку без зайвих пояснень. 

Мар’яна допила чай, підвелася, накинула рюкзак на плече. Перед виходом вона ще раз озирнулася на кухню. На мить з’явилося дивне бажання - повернутися, сісти назад, притулитися до мами, сказати щось важливе.  Не конкретне. Просто - бути ще трохи разом. 
Вона зупинилася на порозі, але потім лише тихо видихнула і відчинила двері.

Тоді Мар’яна ще не знала, що любов може ламати . Що іноді саме те, що здається найнадійнішим, тріскається першим.  Цей ранок був звичайним.

І саме тому - безповоротним.

Вітаю вас в моїй новинці!  
Сподіваюся,  що ця історія вам сподобається.

Буду вдячна за сердечка.