Розділ 8

М’язи горіли. Це була не та благородна втома після вдалого тренування на льоду, до якої я звикла за роки професійного спорту. Це була лихоманка. Гаряча, пульсуюча біль, що розливалося по всьому тілу від правої щиколотки. Але сьогодні, вперше за довгі місяці, я прокинулася не від бажання зникнути, а від бажання вдарити.

Я стояла перед дзеркалом у вітальні, затягуючи високі черевики на шнурівці. Мої пальці тремтіли, але я змушувала їх працювати. Двадцять два роки. Я дивилася на свої руки, які були тонкі, бліді, колись створені для витончених ліній, а тепер... Тепер я готувалася до війни. Я одягла важке пальто, намотала на шию товстий шарф і взяла палицю. Вона дратувала мене. Вона була символом моєї інвалідності, моїм тавром.

Рівно о сьомій я вийшла на поріг. Листопад сьогодні був особливо жорстоким: крижаний дощ перейшов у мокрий сніг, а вітер бив під дих, намагаючись звалити мене з ніг. Чорний джип уже стояв біля хвіртки. Його фари розрізали туман, наче очі вовка, що чекає на свою жертву.

Яворський не вийшов. Він навіть не розвернувся. Він просто розблокував замок, і я почула цей сухий, металевий звук — клік. Моє запрошення до пекла.

Я відчинила двері й важко сіла на сидіння. У салоні було тепло, занадто тепло. Пахло шкірою, кавою і тією самою крижаною впевненістю, яку випромінював цей чоловік. Дем’ян сидів, затиснувши кермо обома руками, дивлячись прямо перед собою. Його профіль здавався витесаним із замерзлої скелі.

— Ти запізнилася на тридцять секунд, — кинув він, навіть не глянувши в мій бік.

— О, вибачте, — процідила я, захлопнувши двері з такою силою, що машина здригнулася. — Просто ніяк не могла вирішити, від чого мене нудить більше: біль у нозі чи перспектива бачити ваше обличчя ще один день.

— Ти знову взяла цю підпорку? — кинув він, навіть не дивлячись у мій бік. — Я ж казав: вона тобі не знадобиться.

— А я казала, що ви псих, але ми обидва ігноруємо думки одне одного, чи не так? Поїхали вже. Чим швидше ви закінчите свої тортури, тим швидше я зможу забути про ваше існування

Я тягнулася до магнітоли. Мої пальці натиснули на кнопку, і тишу салону розірвав різкий, агресивний рок. Я викрутила гучність на максимум. Це була моя територія. Моя війна.

Дем’ян на секунду заплющив очі, його щелепа напружилася так, що шкіра побіліла. Він не вимкнув музику. Він просто рушив з місця, втиснувши педаль газу в підлогу.

Ми їхали серпантином у повній тиші, якщо не рахувати реву гітар у колонках. Я дивилася на нього збоку, вивчаючи кожен рух. Його впевненість бісила. Його мовчання було зброєю.

— Знаєте, я багато думала про вас сьогодні вночі, Дем’яне Андрійовичу, — почала я, перекрикуючи музику. Мій голос був просякнутий отрутою. — У мене було багато часу між спазмами болю.

Він не відреагував.

— Я от думаю... Чому такий «геніальний» хірург, власник елітної клініки, людина, про яку Максим Олегович говорить з придихом, сидить у цій глушині? — я подалася вперед, намагаючись зазирнути йому в очі. — Чому не Цюрих? Не Нью-Йорк? Чому ви катуєте зламаних фігуристок у Карпатах, а не оперуєте шейхів?

Він продовжував мовчати, але я помітила, як його пальці на кермі стиснулися до білих кісточок. Я влучила. Я відчула це.

— Можливо, ви теж від чогось втекли? — продовжувала я, відчуваючи азарт. — Можливо, за цим сталевим панциром ховається така сама поразка, як і моя? Хто вона була, Дем’яне? Пацієнтка, яку ви не змогли зібрати? Чи, може, ваша душа настільки прогнила, що навіть медицина не допомагає?

Дем’ян різко вивернув кермо і загальмував на узбіччі. Колеса з криком проорали гравій. Він повернувся до мене, і в його погляді була не просто злість, а справжня безодня.

— Ти хочеш поговорити про мою душу, Соломіє? — його голос був тихим, вібруючим від люті. — Ти, дівчинка, яка плаче над своєю долею, бо її перестали носити на руках? Ти думаєш, що твій біль —центр всесвіту? Ти так затято провокуєш мене, бо тобі страшно визнати, що ти сама порожнеча без своїх ковзанів.

— Ви лікуєте мою ногу, бо свою душу вилікувати не можете! — вигукнула я, не відводячи погляду. — Це ваш спосіб вибачитися перед кимось, кого ви не врятували? Це ваше спокутування?

Дем’ян наблизився до мене так близько, що я відчула запах його одеколону і жар, що виходив від його тіла. Його очі шукали в моїх бодай тінь слабкості.

— Моє спокутування — це ставити на ноги таких капризних ідіоток, як ти, — процідив він. — Бо якщо я змушу ходити тебе, ту, що вже поховала себе живцем, то це означатиме, що мої методи працюють навіть із найбільш безнадійним матеріалом. Ти для мене не трагедія, Соломіє. Ти — аномалія, яку я збираюся виправити.