Розділ 7

Дорога від озера до мого будинку пройшла в густій, майже фізично відчутній тиші. У салоні його позашляховика панувала напружена атмосфера. Я сиділа, втиснувшись у пасажирське сидіння, і відчувала, як тепло від пічки повільно розморожує мої заціпенілі пальці, але всередині я залишалася крижаною брилою.

Я дивилася на його руки на кермі: великі, з чіткими венами, руки людини, яка звикла тримати ситуацію під абсолютним контролем. Дем'ян Андрійович не намагався мене втішити. Він не запитував, чому я опинилася одна на березі вночі, не пропонував серветок, щоб витерти сліди від сліз і багнюку на щоках. Його байдужість була жахливо лякаючою.

Коли машина зупинилася біля моєї хвіртки, він навіть не заглушив двигун. Важке бурчання мотора заповнювало простір, підкреслюючи мою безпорадність. Я тягнулася до дверцят, намагаючись зберегти бодай залишки гідності, коли почула його голос, який був низьким, позбавлений будь-яких емоцій, крім владності:

— Завтра о сьомій ранку я буду тут.

Я завмерла, не озираючись.

— Я не збираюся більше їздити у «Вершину». Я ж сказала Максиму...

— Мені байдуже, що ти сказала Максиму, — перебив він, і я почула, як він злегка повернув голову в мій бік. — З завтрашнього дня твоя реабілітація перестає бути курортом. Одягни щось зручне, що не шкода зіпсувати. І не запізнюйся. Я не чекаю більше хвилини.

— Ви не можете мені наказувати, — просичала я, нарешті повернувшись до нього. — Ви навіть уже не мій лікар, ви...

— О сьомій, Соломіє, — повторив він, і в світлі приладів його очі блиснули чимось таким, що змусило моє серце спіткнутися. — Якщо ти справді хочеш померти як фігуристка, то принаймні зроби це гідно, а не в канаві біля озера.

Він розблокував двері. Сухий звук центрального замка пролунав як постріл. Я вийшла, ледь втримуючись на ногах, і щойно мої пальці відпустили ручку, джип рвонув з місця, обдавши мої штани брудними бризками.

Я стояла в темряві, дивлячись услід червоним вогням його габаритів. Усередині мене закипала така лють, якої я не відчувала навіть у день травми. Він назвав мене «зламаною лялькою», він бачив мою ганьбу, і тепер він вимагав моєї покори.

Тієї ночі я так і не зняла пальта. Сиділа в кріслі, заціпеніла, наче в очікуванні вироку, і спостерігала за стрілкою годинника. З кожною хвилиною моя зневіра повільно, але невідворотно переплавлялася на чисту, концентровану ненависть.Годинник на стіні відбивав секунди, наче метроном перед стратою, вбиваючи кожну надію на сон.

Я заплющувала очі, але бачила лише його — Яворського. Ненавиділа ту непохитну впевненість, з якою він вдирався в моє життя. Ненавиділа те, як він дивився на мене: без тіні жалю чи поваги. Для нього я більше не була Соломією Вернадською, зіркою льоду, чиє ім'я скандували трибуни. Я була для нього лише несправним механізмом, зіпсованим інструментом, який треба або силоміць полагодити, або остаточно здати на брухт.

Рівно о шостій пʼятдесят пʼять ранку я вже стояла біля вікна. Погода сьогодні була жахливою: сірий, липкий туман сповзав зі скель, ковтаючи дерева. О сьомій тишу розрізав низький гуркіт мотора. Чорний джип повільно зупинився біля хвіртки.

Я схопила палицю, стиснула зуби від ранкового болю в щиколотці і вийшла на ґанок. Холод миттєво обпік обличчя. «Лікар-привид» не вийшов з машини. Він просто чекав. Я відчинила двері, важко сіла на переднє сидіння і з гуркотом їх зачинила. У салоні пахло чимось дорогим, шкірою і дуже міцною кавою. Він сидів, поклавши одну руку на кермо, іншу на підлокітник. Навіть не повернув голови.

— Ремінь, — коротко кинув він.

— І вам доброго ранку, Демʼяне Андрійовичу, — процідила я, борючись із пряжкою ременя. Пальці від холоду і злості не слухалися. — Куди ми їдемо? Максим Олегович раніше казав, що сьогодні за планом мають бути магніти і басейн.

Дем’ян нарешті повернувся. Його очі в тьмяному світлі ранку здавалися майже чорними.

— Максим Олегович занадто м’який для такої егоїстки, як ти. Твоє лікування у «Вершині» призупинено. Сьогодні ти лікуєшся за моїм методом.

Він різко рушив з місця, так що мене втиснуло в сидіння. Коли ми минули поворот до клініки і почали підніматися ще вище в гори, у мене всередині все стислося.

— Ви куди мене везете? — мій голос здригнувся, хоча я намагалася надати йому сталевого звучання. — Це дорога на перевал. Там немає лікарень. Там взагалі нічого немає.

— Саме так, Соломіє. Там немає дзеркал, де ти можеш себе жаліти. Немає медсестер, які приносять тобі чай. Там тільки ти і те, що ти з собою зробила.

— Ви псих! — вигукнула я, хапаючись за ручку дверей. — Я серйозно! Ви поводитеся як маніяк! Зупиніть машину зараз же, або я... я...